Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

Щойно відчиняю двері квартири, ніс одразу атакують знайомі запахи домашньої випічки. Кидаю сумку на підлогу, і швидко ховаю босоніжки в тумбу під вішалкою. Бабуся вже чекає на кухні, посміхаючись мені з-за великого чайника з заваркою. На столі з підрум'яненими боками красуються її знамениті пироги.

Не встигаю помити руки з дороги, як бабуся вже кличе мене до столу.

— Сідай скоріше, я щойно дістала пироги з духової шафи. Оцей з полуницею, а ті два з яблуками.

— Дякую, бабусю, — перш ніж вгризтися зубами в апетитну здобу, я міцно обіймаю найріднішу людину. — Твої пироги — саме те, що треба після задушливого поїзда.

— Ну, розказуй, ​​красуне моя, як там Одеса? Як море? Що нового дізналася на конференції? — голос бабусі дзвенить від нетерпіння.

Вона розливає чай, акуратно ставить переді мною чашку та перекладає пиріг на тарілку. Я набиваю рота солодкою начинкою з тестом і неквапливо починаю жувати. Боже, як то смачно.

Гублюся у думках, не знаючи з чого почати розповідь. Казати бабуся про свої справжні пригоди не надто жадаю, але й збрехати — язик не повертається.

Бабуся сідає навпроти, доливає собі в чашку окропу. Кидає дві чайні ложки цукру і швидко розмішує чай.

— Поліно, люба, щось ти зовсім квола, — каже вона, намагаючись упіймати мій погляд. — Зазвичай ти з порога тараториш про поїздки, а сьогодні — тихіша за воду. Тобі конференція не сподобалася? Чи готель був із клопами?

— Ні, все добре, — намагаюся швидко зібрати в голові якісь спогади з офіційної частини поїздки, аби видати щось схоже на жваву відповідь. — Конференція була насиченою: багато доповідей, спікери цікаві. Я спочатку заблукала в будівлі, але одна люд…

Максимові очі миттєво спливають у пам'яті. Обережно відпиваю гарячого чаю, щоб якомога швидше проковтнути грудку, що застрягла в горлі.

— Один хлопець допоміг знайти потрібну залу. Одеса — дуже гарне місто, багато історичних пам’яток, до моря близько. Готель, звісно, не п’ятизірковий палац, але клопів, тарганів, бліх, на щастя, у номері не було.

Моя розповідь більше нагадує нудний переказ, у словах немає якихось фарб, в голосі відсутній ентузіазм. Бабуся невдоволена. Її прискіпливий педагогічний погляд сканує мене неначе підводний радар.

— Поліно, — починає вона теплим, але водночас суворим тоном, — мене обдурити тобі не вдасться, ти ж знаєш. Краще розкажи мені чесно, що трапилося.

— Бабусю, та все нормально, правда, — я знизую плечима та посміхаюся. Мій нехитрий трюк на бабусю не впливає ніяким чином, вона продовжує нерухомо буравити мене поглядом. — Просто... — замовкаю на півслові, несила дивитися їй у вічі. Щоки та вуха палають від сорому. — Там була одна людина... Він... ми... — бурмочу ледве чутно, уникаючи будь-яких подробиць.

На обличчі бабуся з’являється ледь помітна посмішка. Вона киває та кладе свою руку поверх моєї, ніби показуючи, що їй можна довіритися.

— Ми… Ми гуляли й…, — слова застрягають в роті. На скронях проступають краплинки поту.

Ну, не можу я бабусі розповісти про таке. Просто не можу. Це дуже принизливо. Бабуся продовжує пильнувати за моїми діями, сумлінно чекаючи, коли я нарешті виговорюсь.

Ніяк не можу себе пересилити. Мені надто соромно згадувати про свою поведінку в Одесі. Замість розважливої ​​та розумної відмінниці в мене ніби вселилася безтурботна школярка, яка без проблем цілувалася, а потім і кохалася з незнайомцем. Ну як у такому можна зізнатися? Все виховання, усі бабусині настанови про те, що не можна довіряти випадковим людям, вилетіли з моєї голови, варто було Максимові посміхнутися та заговорити зі мною. Ну чому я не змогла встояти перед ним?

Дивлюся на чаїнку, що кружляє в чашці. Сором за власний провал тисне мені на спину.

— Поліно, — тихо гукає бабуся. — Якщо на душі тяжко, то не треба тримати це всередині себе. Проговори усе, що тебе турбує, та одразу відчуєш, як стане легше. Чи думаєш, я тебе не зрозумію, бо стара?

— Що? — вирячивши очі, я протесту. — Ти чого, бабусю? До чого тут твій вік? Мова взагалі не про те.

— Я теж колись була молода, Поліна, і цілком можу зрозуміти твоє сум'яття. Закохуватися — це не соромно. Хлопець, що тобі сподобався, не відповів взаємністю?

Тягну носом повітря. Бабуся знову вражає мене своєю проникливістю. Влучно попадає з першої здогадки.  Але якби ж то справа була лише у відсутності взаємності.

— Бабусю, — кусаю пиріг, перш ніж почати розповідати. — Там одна людина була на конференції. Ми гуляли з ним, розмовляли, а потім… — нервово ковтаю.

Зустрічаюся з родичкою поглядом і знову впадаю у ступор. Ні, вона точно відчує розчарування. Тож я зізнаюся їй в менш ганебному:

— Коротше, він майже вкрав в мене телефон. У парку, де я гуляла, поряд зі мною сів голуб. Я його погодувала купленим пиріжком. Хлопець запропонував сфотографувати мене з ним. Не знаю, чого я вирішила, що це безпечно — але мене ніби зачарували — я без опору віддала цій людині телефон, а він раптом почав вимагати в мене грошей за його повернення. У парку стільки людей було, та всім було байдуже. Ніхто не допоміг. І… тож мені довелося віддати йому певну суму коштів. Я так хотіла порадувати тебе фотографіями, а натомість потрапила на шахрая.