Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Я пиячив цілий тиждень і не знав, що відбувається у світі. Та й що там могло відбуватися? Колесо сансари продовжувало крутитися, а до мого горя нікому не було діла. Життя тривало так, ніби нічого не сталося. Я ж втратив найдорожче – Марину. І ніхто в усьому світі не міг зарадити моїй біді. Найгірше, що я був у всьому винен. Мені не було виправдання і жахливе почуття провини ніщо не могло заглушити – воно немов їдкий натр роз’їдало душу. Світло назавжди зникло з мого життя – його поглинула темрява. Що мені залишалося робити, як не топити в алкоголі докори сумління? Тоді я зрозумів, що муки совісті – найгірша криза, в яку може потрапити людина. Це справжнє пекло, котре б я залюбки проміняв на пекло Данте, в якому містилося всього дев’ять кіл, на відміну від того, в яке я сам себе ввігнав. Я сам себе вигнав з раю і тепер був приречений на вічне поневіряння. 

Раніше я вважав совість непотрібним атрибутом, що заважає жити, атавізмом, якому місце на звалищі застарілих термінів. Настав час подивитися правді у вічі. Точніше, совісті, яка відмовлялася відпускати мої гріхи й вигадувала для мене все нові й нові тортури. У мене було два виходи: пияцтво, деградація та байдужість, або прийняти все, як є, і жити далі. Я обрав перше, оскільки на друге в мене не було ні сил, ні бажання. 

У той фатальний вечір ми з товаришем, якому я дозволив умовити себе випити по чарці, поїхали в нічний клуб, в якому раніше частенько відпочивали після ділових буднів. Але гучна сварка розвела наші шляхи. Але в Дмитра був талант – знаходити старих друзів, коли в нього не було грошей. Цього разу таким старим, але давно забутим другом, виявився я. Ми замовили випивку й сіли за столик. Дмитро замовив кальян. Він любив погуляти на широку ногу, згадуючи своє яскраве минуле. У минулому хлопець – успішний трейдер, однак надмірна самовпевненість зіграла з ним поганий жарт і тепер він переживав складні часи. Але треба віддати йому належне – Дмитро ніколи не опувисокохудожнього6в, що безнадійних ситуацій не буває. 

Митько випив, розплився в дурнуватій посмішці, і його субтильна фігура поважно розвалилася на дивані. Він був щасливий. Чого не можна сказати про мене. Я думав про Марину й щохвилини обіцяв собі піти, але мій товариш, котрий був уже добре напідпитку, все теревенив і теревенив. Коли нарешті я зробив рішучий крок і встав з дивану, до нас підійшла група веселих дівчат, і я змушений був сісти на те ж місце, звідки щойно встав.  

У компанії була Ольга, моя колишня пасія, з якою я познайомився в цьому ж клубі. Колись між нами спалахнув шалений роман, котрий дуже швидко закінчився. Коли ми розходилися, вона кричала, що помститься мені за те, що я так нею вчинив. Але минуло багато часу і, як я вважав, всі старі образи вже забуті. Як же я помилявся!  

Шампанське лилося рікою, у мене розв’язався язик і всі дізналися, що я скоро стану батьком. За мене почали лунати тости. Ольга підсунулася ближче й щось прошепотіла на вухо. Я не все почув, але, здається, вона сказала, що не тримає зла й бажає мені щастя. Іншими словами, кращого шансу для помсти годі було й шукати. Але я був п’яний і вірив усьому, що мені говорили.  

Потім компанія розійшлася, й Ольга пішла мене проводжати, перед тим викликавши таксі. Я не опирався, оскільки ледве тримався на ногах. В авто вона сіла поряд зі мною та назвала водієві мою адресу. Дівку не треба було запрошувати в гості – вона приходила сама, коли їй захочеться. 

Зачинивши за собою двері, підступниця почала мене роздягати. Дарма витрачати час вона теж не любила – ділова жінка, одним словом. Я не контролював своє тіло, тому дозволяв їй робити все, що вона захоче. У той час, коли Ольга зривала з мого тіла одяг, мене чекала кохана. Прокинувшись, Марина, не побачивши мене поряд, вирішила спуститися і подивитися, де я. У неї були ключі від моєї квартири. Краще б вона цього не робила! Краще б не приходила! 

Марина ввійшла й, переживши шок від побаченого, випустила ключі з рук. Від брязкоту я прокинувся й побачив кохану, яка величезними очима дивилася на оголену Ольгу, котра лежала поряд. Я зіскочив з ліжка, як ошпарений, намагаючись щось пояснити. Марина зробила кілька кроків назад і вибігла із квартири. Мені не вдалося її зупинити, бо заплутавшись у ковдрі, я впав. А наздогнав її вже на сходах четвертого поверху. 

– Марино! – крикнув я. Вона зупинилася й неохоче повернулася до мене. Уявляю, як їй було дивитися на мене в той момент. Мені хотілося вбити себе, але замість цього я сказав: – Я можу все пояснити! – Що саме? Не переймайся – нічого пояснювати. 

– Біля дверей її квартири я зробив останню спробу змінити ситуацію: 

– Поговорімо! Прошу тебе! 

– Краще йди до себе – там тебе вже зачекалися, – Марина так на мене подивилася, що я ніколи не забуду той погляд. 

– Грюкнули двері і з усіх боків мене оточила дзвінка тиша. 

Я повернувся до квартири, Ольга все ще лежала в ліжку й вдавала, що спить. Я сказав їй іти геть. Вона відразу «прокинулася» й у чому мати народила продефілювала переді мною. На її вустах грала уїдлива посмішка – помста вдалася, і для неї, без сумніву, вона була солодкою. 

– Ти не змінюєшся – усе такий же, яким тебе пам’ятаю! Дзвони, коли що, – і голосно чмокнувши мене в щоку, вона зачинила за собою двері. 

Я залишився один серед уламків власного життя й не знав, що робити далі. Я вперше в житті заплакав від безвиході. 

Настав ранок – найчорніший у моєму житті. Мені хотілося, щоб сонце згасло назавжди, або щоб час повернувся назад. Але це було неможливо. Я раптом уявив своє подальше життя без Марини – і мені стало страшно. Настільки страшно, що я скочив на ноги й із блискавичною швидкістю піднявся на п’ятий поверх. 

Але біля дверей її квартири моя сміливість зникла і я ніяк не міг наважитися натиснути на дзвінок. Я не знав, як буду дивитися їй в очі після того, що сталося. Але, зібравши всю волю в кулак, натиснув на кнопку дзвінка. Минула хвилина чи дві, та ніхто не відчинив. Чого ж я хотів – щоб вона, не думаючи, вискочила мені назустріч? Я приклав вухо до дверей і прислухався – усередині тихо, ніби там не було нікого. Тисячі думок, одна страшніше іншої, пронеслися в моїй голові. Я знову подзвонив, а потім у нападі паніки почав щосили гатити у двері. Але все було марно – Марина не бажала мене більше бачити.