Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

– Шановний! – почув я чийсь голос у себе за спиною. – Навіщо здіймати скільки шуму – хіба не зрозуміло, що там немає нікого? 

– Мені не зрозуміло! – відповів я жінці, яка, напевно, любила сунути носа не у свої справи, і знову натиснув на дзвінок. 

– Кажу ж вам – нема там нікого! Маринка виїхала рано-вранці. – Жінка допитливо подивилася на мене. 

– Як виїхала? – я очікував чого завгодно, але не цього. 

– А ось так – з валізою в руках! – У жінки на обличчі з’явився насмішкуватий вираз. 

– Цього не може бути... 

– Ще й як може – сама бачила, як вона сіла в таксі. 

– Ясно, – сказав я і поплентався додому – тут більше не було чого робити. На мене раптом навалилася смертельна втома і стало дуже холодно, неначе на мене вилили відро крижаної води, ноги налилися свинцевою важкістю. Жінка весь цей час спостерігала за моїми діями, з жалем в голосі сказала: 

– От бідний! – і зачинила двері. 

Не знаю, що це було: співчуття чи іронія, але мені захотілося її вбити за ці слова. Від злості потемніло в очах, і я схопився за поруччя. Шлях до квартири здавався нескінченним – я ніяк не міг його подолати. 

 Удома я відчув себе ніби в клітці. На мене дивились дві пари котячих очей, в яких прочитав безмежну відданість. І мені стало неприємно від усвідомлення, що я позбавлений цієї якості, що відданість і вірність – не моє. Коти теж нагадували про Марину і мені захотілося, щоб вони теж зникли назавжди. Я насипав їм корму й, спостерігаючи, як вони їдять, знову заплакав. Мене розбудив дзвінок. Телефонували з роботи. Не думаючи, я послав їх під три чорти й відразу пошкодував про це, однак перепрошувати було пізно. У той момент усе було неважливим. Важливою була лише Марина.  

Сон мене трохи збадьорив, і я вирішив знайти її, чого б мені це не вартувало. Але як знайти людину в такому великому місті, як Київ? З іншого боку, все просто – Марину треба шукати на роботі! Це ж очевидно, але серце мені підказувало, що все не так просто. Я сконцентрувався, щоб зробити наступний крок. Настрій у мене був рішучий, але вигляд кепський – безсонна ніч наклала на нього свій відбиток. Через пів години я вже стояв біля ботанічного саду: «А раптом її тут немає?» – подумав я. Але, приборкавши паніку, я зайшов усередину й пішов до відділу, де Марина працювала.  

– Вона звільнилася, – коротко відповілв колега Марини на моє запитання. 

– Як? Коли? У вас так швидко звільняють і розкидаються гарними співробітниками?! – не витримав я. 

– Не кричіть, будь ласка. Це не моя вина, а ваша... 

– Пробачте… Не знаєте, куди вона могла піти чи поїхати?  

– Вона не звітувала переді мною, – непривітно відповіла працівниця саду, натякаючи на те, що розмову завершено. 

Я вийшов на вулицю й зробив ще одну спробу повернути Марину, набравши її номер. Але автовідповідач повідомив, що абонент знаходиться поза зоною досяжності, а значить – втрачений для мене назавжди. 

Від мене нічого більше не залежало – я зробив свій вибір, а Марина – свій.