Читати книгу - "Одного разу…"

Заплутавшись у моїх теоретичних міркуваннях, всі хором почали довідуватися, а про що ж мрію я. Не відповісти на це запитання, послухавши відповіді інших, було б некоректно. І я зізналася, що довгий час мріяла майже про те саме – про щось матеріальне (на кшталт авто чи якоїсь побутової техніки), про Париж (а також Рим, Венецію чи навіть Хургаду), благополуччя близьких. Про якісь покупки, ремонти. Про те, щоб усього було багато й одразу. А в певні часи навіть про… склянку арахісового масла, котрим об’їдалися герої голлівудських стрічок. Додала сюди ще й давню ідею поплавати серед риб з аквалангом.

А потім віддаватися подібним мріям набридло. Адже в усьому переліченому чітко прозирали прості та реальні цілі.

І відкрила секрет: коли мрії переходять до розряду мети, життя стає цікавішим. До першого відкриття додалося друге: досягнувши однієї мети, набагато легше дістатися наступної!

А от, відповідаючи на каверзне питання про мрію, довелося добряче поламати голову, поритися у спогадах і потрудитися, аби зчистити зі свого дорослого життя нашарування буднів. І спробувати сформулювати щось дійсно недосяжне, прекрасне і казкове, а не джипи з парижами.

Адже мрія – як прикраса на верхівці новорічної ялинки: маячить десь високо, вабить і виблискує. Зняти – не можна, дивитися – приємно. Це – прикраса твого життя…

Так от. Багато років тому я була цілком серйозно впевнена, що люди можуть літати! Але цього треба вчитися з самого дитинства. Я брала до рук два бабусині китайські віяла, виходила на подвір’я і до пізнього вечора стрибала і падала, намагаючись злетіти. Часом здавалося, що з кожним днем я дійсно трохи відриваюся від землі. І лишилося ще зовсім трошки, аби…

Але цього «трошки» не вистачило. Почалася школа, уроки, потім і зовсім інше життя, у якому місця старим віялам не знайшлося…

І от тепер я думаю: а що, як це шалене бажання злетіти і є тією мрією? Кумедною. Абсурдною. Нереальною. Як і годиться бути мрії!

Власне, подумала я, написавши ці рядки, а чому ж нереальною?

Я ж літаю!

І ті жінки, з якими почалася ця розмова, також. Тільки кожна – по-своєму.

Але це вже зовсім інша розмова…

Успіх із запахом цибулі

Успіх – слово, яке в усіх на вустах.

Воно коротке й гучне, мов постріл: нема його – немає тебе! Світ любить успішних. Інші його не цікавлять. Навіть манна каша не лізе до рота малюка без того, аби матуся не сказала: «А цю ложечку – за успіх!» За маму-тата з бабусею на додаток – то вже минулий день. Сьогодні не до сентиментів. Мама з татом нікуди не подінуться, а успіх – це актуально.

Одна моя знайома саме так і годує свого шестирічного сина.

– А можна – за машинку? – питає він.

– Можна, – відповідає матуся, – тільки не за машинку, а за справжнє авто. Велике-превелике!

Малюк тяжко зітхає, розуміючи, що покупка іграшки йому сьогодні не світить, але про всяк випадок ковтає огидну кашу. Як підвалину на майбутнє.

– Молодець! А цю ложечку – за диплом адвоката!

– А цю – за багато-багато грошей!

Цікаво, думаю я, а за що б сьогодні вона сама ковтала цю кашу?

– Та за це ж саме – тільки для нього, – відповідає вона. – У мене ж все є!

Дійсно, нині в неї є багато: дах над головою за площиною стандартної пострадянської «фазенди» в шість соток, звісно, є і «сотки» за нестандартним розміром новітніх часів, авто, шалений любовний досвід, донька від першого шлюбу та син – від третього, статус, гроші, престиж…

І все ж таки, якщо покопирсатися в пам’яті, першу ложку манної каші вона з’їла за… «Барбі».

У всіх тоді була ця цицькаста лялька на високих ніжках, а в неї – ні!

А все тому, що її «успіх» починався довго й марудно в однокімнатній «готельці» на околиці провінційного містечка, продовжився заводською прохідною, а потім ще довго прів у каструлі «факультету наречених» – філфаці зі стипендією в десять умовних одиниць, розповсюджуючи з-під покришки запах смаженої цибулі.

Навіть згадувати огидно! А вже розповісти про це кому-небудь – взагалі неможливо. Не престижно.

Тому її нинішній чоловік упевнений, що одружений з топ-моделлю, «трішки художницею» і спадкоємицею давнього роду шотландських королів. Свій непоказний диплом учительки вона, певно, мужньо з’їла прямо на порозі шлюбної спальні, немов розвідник перед відправою в тил ворога.

Адже до успіху треба в’їжджати, як на показових виступах серфінгістів: упіймав хвилю – тримайся на гребені! Балансуй на тремтячих ніжках, щоб не злетіти в безодню догори дриґом.

Ох, і тяжка це робота. Проте – який успіх!

Насправді, нічого складного немає. Адже успіх – та аура, що її довкола тебе утворюють інші. Їм, стороннім, видніше, наскільки ти успішний. А головне, ставлення до чужої успішності – ніби лакмусовий папірець для власних амбіцій. У такому випадку ознаками успіху може бути й «багато-багато грошей» або будь-який інший еквівалент того, що саме ти вважаєш за успіх.

Хоча є і щось кумедно-щемливе в нинішніх «успішних».

Така собі віддушка підсмаженої цибулі.

– Ось поглянь, – каже мені знайома, обводячи рукою чотири колони заміського будинку, – одну з них нам привезли із самої Греції. Прямо з дна моря! Їй більше сотні сторіч. Ми навіть сертифікат маємо! – І серйозно додає: – Але скільки ж зусиль було докладено, аби її відшліфувати! Щоби не вибивалася із загального ансамблю!

Одне слово, проблем вистачає. Адже до аури успіху треба постійно підкидати хмизу, щоб не згасла.

От, наприклад, ця шкіра австралійського поні, що лежить перед диваном у стилі «ампір». Скільки народу зібралося подивитися! Спеціально влаштовували «party» з живим оркестром. Адже поні той – не простий, а «свіжозастрелений». Бігав десь по степах і преріях, доки на нього «замовлення» не надійшло: щоби не магазинний був, а справжній, дикий. І щоби обов’язково – «хлопчик»: по фен-шую, кажуть, це несе удачу в дім. Хіба не диво?! Всі були в захваті, цмокали язиками, дізнавшись про ціну. Заздрили.

Тепер у неї все – з царини дива. У вітальні, скажімо, «диво інтелектуального дизайну» – двадцять вісім квадратних метрів корінців книг! Є і повне зібрання «шпалерного» Шекспіра, видання 1806 року. Шкода лише, що вийняти з