Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

От і все, Валенсіє. Які тобі ще потрібні докази? Йди звідси, не оглядаючись, забудь і живи своїм життям.

Я глибоко вдихнула і видихнула. 

Наказуючи рукам припинити трястися, витягла телефон і сфотографувала момент зустрічі батька і сина. Присівши навпочіпки, Кріс обійняв котрогось з дітей, здається, таки хлопчика, підхопив його на руки, попрощався з вихователькою і пішов… у мій бік.

Десь на периферії свідомості я зрозуміла, що нормальної зустрічі зараз не вийде і мені треба тікати, і все одно не могла примусити себе зрушити з місця. Вклякла і зачаровано дивилася. Кріс з дитиною був воістину прекрасний. Це гарантовано розтопить серце будь-якої представниці жіночої статі. Будь-якої, крім мене.

Все так само, ніби в режимі слоу-мо, я ступила за дерево, краєчком ока визираючи. Цієї миті Кріс, щось розповідаючи і показуючи попереду хлопчику, проходив повз. Звук голосу, глибокого красивого тембру, долетів до мене, викликаючи мурашки шкірою. Чоловік був зосереджений і, на щастя (чи на жаль), мене не помітив. Зате я, магнітом слідкуючи за кожним рухом, жадібно поглинаючи очима кожну деталь зовнішності, зауважила інше. Ніякої обручки в нього на пальці не було.

Це могло означати як абсолютно нічого, так і навпаки. 

Провела поглядом пару, підпираючи спиною стовбур. Озирнулася. На диво, життя продовжувалося, і нікому навколо не було ніякого діла до самотньої сумної, наче осіннє дощове небо, дівчини.

Піду додому і нап’юся. А потім влаштую допит Нейту.

Свиснула таксі, сіла. 

Голова моя була пуста, як порожня бочка з-під вина.

Задзвенів телефон.

– Міс Валенсія? Це Джеймісон, водій містера Нейта.

– Слухаю.

– Ваша автівка готова. На жаль, зараз немає можливості її забрати. Якщо ви почекаєте до завтра, то її приженуть до вашого будинку.

– Я можу сама забрати. Куди їхати? – Він назвав адресу. – Чудово. Дякую.

Таксі вирушило. Попереду був затор, довелося їхати в об’їзд.

Безвільно я дивилася у вікно, на людей, машини, стіни, вікна, вивіски, собак на повідках. Нічого не залишало жодного сліду у свідомості. Я відчула себе такою нещасною, покинутою і самотньою, що водій-індус ламаною англійською запропонував відвезти мене у лікарню замість автомайстерні. Мені ж хотілося одного – забути те, що я сьогодні побачила. Викреслити зі свого серця будь-який спогад про Кріса, будь-яке почуття, що викликала в мені сама лише згадка про нього. Викреслити і видалити, але тільки після того, як я дізнаюся все.

Розрахувавшись з таксистом, я вийшла. Через дорогу темним проваллям зяяв великий гараж, всередині якого виднілися машини і мотоцикли. Деякі розібрані, деякі вже готові до пригод. Вгорі вивіска свідчила, що я прибула у правильне місце. Майстерня, автомийка, ще якісь послуги – все в одному. Людей біля розчахнутих воріт не було, але зсередини долинали звуки розмов, на які я й пішла.

А ось і мій “мустанг”.

– Вітаю, – звернулася я до першого-ліпшого чоловіка у робочому комбінезоні. – Мені повідомили, що можна забрати машину.

Чоловік з явними залисинами безцеремонно обдивився мене з ніг до голови, похабно вишкірився і кивнув у бік чорного купе.

– Ваше?

– Так. Якісь проблеми?

Він став перед капотом, заважаючи мені пройти.

Ненавиджу таких типів, які вважають, що жінка повинна розпливстися калюжею перед ними тільки від одного брутального вигляду. Зазвичай за таким малопривабливим фасадом не було нічого, крім пихатості і зарозумілості. 

– Ніяких. Просто хотів поговорити.

Я не мала ніякого бажання вступати у словесну суперечку з цим типом, тому відповіла:

– Покличте головного.

– Ой, ну чого ти? 

З темних кутів гаража вийшло ще кілька чоловіків. Ці поводилися наче пристойно, але я взяла на замітку сказати при нагоді братові про це місце. Невже у всьому Нью-Йорку не знайдеться автомайстерні з відповідним рівнем обслуговування?

– Бобе, зникни, – сказав один нахабі, потім звернувся до мене: – Міс?

– Гутьєрес, – наголосила я (нехай знають, с ким мають справу). – Чи можу я врешті отримати своє авто?

– Так, все в порядку. Там сів акумулятор, ще…

Я перебила:

– Мене не цікавлять подробиці. Ключі.

Головний пішов вглиб приміщення, до стелажів з інструментами і купи іншого мотлоху. Я починала сердитися. І так настрій був ні до біса, а тут ще й тупий сексизм.

Поки чекала, ніхто більше не наважився зі мною заговорити чи подивитися в мій бік, принаймні, явно. От і добре.

Ключі з рук майстра майже вирвала.

– Гарна машинка, – сказав той, похлопавши по капоту.

Я посміхнулася одними губами, сіла і завела. “Мустанг” заурчав, як ситий тигр.

– На все добре, міс.

– Бувайте, – буркнула і почала здавати назад.

У цей момент хтось заходив до гаража, голосно вітаючись з хлопцями. Повільно, дуже повільно я почала впізнавати голос, ще обачніше перевела погляд на того, повз кого котилася зараз машина. Спроквола посмішка сповзла з його обличчя, коли наші погляди перетнулися.

Він завмер, лиш голова його поверталася слідом за рухом автівки.

Я віддалялася, прикипівши зором; вчепилася в кермо до болю в суглобах.

Десь позаду роздався скрегіт, пролунала відбірна лайка:

– Куди преш, ***…!

“Мустанг” різко став, а голова моя смикнулася, аж шия хруснула, і я впечаталася лобом у кермо.