Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 15. ДТП з одним неочікуваним

З очей посипалися не те що іскри, а феєрверки, різнокольорові, жагучі. Вони геть вибили з голови зображення, мовби з’яву з жахіття, того, хто став причиною аварії.

Десь позаду хтось продовжував волати про те, яка я корова і що жінок взагалі не варто пускати за кермо, що я платитиму за ремонт машини ще й компенсацію за моральну шкоду.

– Іди до біса, придурок! – прогарчала я спроквола, силячись побороти нудоту.

Тихенько, щоб не втратити голову (бо було відчуття, що вона зараз відірветься й осиротить моє тіло), я поворушилася і відкрила очі. Миттєве оніміння від удару сходило нанівець, натомість до лоба враз повернулася уся можлива чутливість. Стало боляче хоч плач.

Хтось відкрив дверцята авто, на мене повіяло запахом вітру і чоловічої шкіри, на рівні мого обличчя з’явилися блакитні очі, в яких промайнули та миттю випарувалися хвилювання і неприхований страх.

– Валенсіє, як ти? – спитав Кріс, намагаючись допомогти мені вибратися з автівки.

– Забери руки! Не торкайся мене!

Хитаючись, мов дерево під штормовим вітром, я підвелася, озирнулася. Намагалася прокліпатися, але в очах все пливло, як в тумані, темні плями навколо мене, очевидно, робітники майстерні, нерозбірливо рухалися, що посилювало запаморочення.

– Гей, ти! – кричав власник пошкодженої автівки, – ти винна мені ремонт!

– Ми ж біля майстерні, – просичала я, додавши смачну іспанську лайку авторства моєї матері. 

Чиїсь міцні пальці вхопили мене за лікоть. Вважаючи, що це Кріс, я різко висмикнула руку. Небо, будівлі і весь світ раптово перекинулися догори дригом. Хоп – і я вже лежу в чоловічих обіймах.

Спогади, солодко-болючі, накотилися на мить, примушуючи серце стискатися і шалено колотати. Не хотілося повертатися в реальність, але реальність нахабно увірвалася сама.

– Та що ви з нею панькаєтеся, – не вгамовувався учасник пригоди.

– Постав мене.

Кріс, а це був таки він, обережно, наскільки можливо, опустив мене на грішну землю. Коли ноги мої торкнулися асфальту, всю свою злість і роздратування я спрямувала на невинну жертву ДТП, аби лиш не дивитися і не помічати самого Кріса. Не встигла я вибухнути, як “невинна жертва” кинулася до мене.

– Валенсія? Валенсія Гутьєрес?

Не впевнена у власному зорі, я примружилася.

– Нік? Нік Паркер?

Чорт, лиш його тут бракувало. Вінець моїх мрій, щоб колишній хлопець побачив мене з подряпаним і синім лобом. До речі, а в якому стані мій лоб?

Я помацала чоло, наче не сильно розбила, але ґуля починала набрякати.

– Оце так зустріч! – скрикнув Паркер, від чого я поморщилася.

Колись я вважала його симпатичним, навіть більше, хлопцем. Високий, чорнявий, з гострими рисами обличчя, був квотербеком у футбольній команді університету. Але я забула про його існування, щойно він вирішив, що нам не по дорозі. І зараз не мала жодного бажання з ним спілкуватися.

Зір прийшов більш-менш у норму, і стало видно, що Нік Паркер втратив значну частину юнацької привабливості, натомість дістав солідний пивний живіт, друге підборіддя і жовтий відтінок шкіри.

Він шкірився, ніби зустрів не колишню кинуту дівчину, а кохання всього життя.

– Яка прикрість! Як же ти могла не помітити, куди виїжджаєш?

– Ніку…

– Що?

– Йди геть.

Він одразу перемінився в лиці.

– Ти винна. На дверях вм’ятина розміром з футбольне поле! Я вимагаю…

Я звернулася до першого-ліпшого майстра, котрий опинився поруч:

– Будь ласка, запишіть ремонт на мій рахунок.

– Так, міс.

Дезорієнтована, я потерла лоб, розмірковуючи, що робити далі.

– Валенсіє, я відвезу тебе в лікарню, – пролунав над моїм вухом стривожений бархатний голос.

Наші погляди зустрілися.

Те, що хтось там може побачити в чиїхось очах, прочитати на обличчі – все брехня, пустопорожні вигадки, фантазії і дуже розвинена уява. В очах навпроти було порожньо, наче звідти забрали не лише віддзеркалення навколишнього світу, але й життя. І очевидно, що Крісове хвилювання за мене точно мені привиділося після потужного удару головою. Зате в цілому Кірс виглядав звичайно. Я б сказала, як завжди, якби я дійсно знала, як насправді він виглядає “як завжди”.

– Відійди.

Він не зсунувся ні на крок. Тоді я відіпхнула його в бік. Принаймні, спробувала, бо за інерцією сама ледь не гепнулася знову.

Я поводилася безглуздо, але була зовсім не в тому стані, щоб достойно витримувати і вести серйозну розмову. Хоча… Можна було б їхати мовчки, а потім так само мовчки розійтися…

Безперечно, я добряче вгатилася, якщо кожна наступна думка протирічила сама собі. Тож я просто пішла.

За кілька кроків мене наздогнали.

– Ти забула сумочку в машині, – сказав Кріс, простягаючи мені клатч від Прада.

Я зупинилася, глибоко вдихнула і розвернулася до нього.

Нема нічого сильнішого й слабішого за жіноче серце. Розумом я збагнула, що ось – моя мета досягнута, стоїть переді мною; можу зараз звинувачувати, кричати, запитувати, вимагати, що завгодно, я ж бо так хотіла цього, я заради цієї хвилини кинула все знову і приїхала в Нью-Йорк. Але серце жадало іншого – усмішки, наче промінчик сонця серед хмар, поцілунку, ніби розквітлого бутона весною, і викреслення останніх тижнів розлуки з нашого життя. То чому зараз я мовчазна, як води в рот набрала?  

Тому що він не той Кріс, якого я знала. Не мій. Переді мною стояла зовсім інша людина. Стільки байдужості випромінював, такою стіною відгородився, що я фізично відчула прозорий бар’єр між нами.

Мені раптом перехотілося в чомусь звинувачувати його. Під його важким бездушним поглядом мені робилося недобре.

– Валенсіє, ти сильно вдарилася. Дозволь хоча б викликати тобі таксі і відвезти додому, якщо вже не хочеш до лікарні.

Я склала руки на грудях.