Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

– Що ти робиш, Крісе? Хіба тобі не байдуже, що зі мною станеться? Якщо я помру дорогою, впевнена, ти відчуватимеш тільки полегшення.

– Гаразд, як хочеш, – і він пішов у протилежному напрямку.

Чорт! Я не на це розраховувала. Стояла і дивилася йому в спину у білій футболці і… Дідько! Я реально не знаю, як вчинити!

За хвилину від пережитого напруження і стресу мене почало трусити. Підкотили сльози. Невже він просто так піде, навіть не спробувавши поговорити? Невже йому взагалі немає що сказати? Тоді що?! Що було між нами?! Навіщо?!

Я відчула, як до горла підступає істерика.

Ні. Він не побачить моїх сліз. Ніколи я не принижуся так при ньому.

Обернувшись на підборах, я покрокувала. Не знаю, куди йшла, нічого не помічала: ні сірих будівель, ні машин, які несамовито сигналили, коли мене заносило на проїжджу частину, ні людей, в яких врізалася. Голова боліла, тіло дрібно трусилося, але я навіть була рада такому стану, бо фізичний біль переважав душевний.

Я дико скрикнула, коли мене рвучко схопили за плечі і розвернули.

– Що ти робиш, Валенсіє... – прошепотів Кріс, беручи моє обличчя в свої теплі долоні. Обвів великими пальцями контур уздовж крайки волосся, витер щось мокре на щоці, роздивлявся так, ніби бачив уперше.

Мить – і я була в його обіймах. Гарячих, міцних, до хрускоту в кістках.

Боже… Ноги підкосилися, у горлі став комок. Я була на межі того, щоб розридатися. Я так скучила, так сумувала за цими обіймами, за його запахом, твердістю м’язів, м’якістю доторків. Моє серце ридало, в очах стояли сльози. Боже, благаю – нехай ця мить триває вічно! Я готова забути про все, що він мені заподіяв, яких страждань я зазнала через нього, аби тільки лиш стояти в цих обіймах.

– Пробач, Валенсіє. Прости, якщо зможеш.

Я похитнулася від порожнечі, яка огорнула мене, – Кріс швидко пішов геть, не озираючись.

І це все? Невже він думає, що після таких обіймів я просто відпущу його?

Вкотре за сьогодні мій шлях знову обривався, відкриваючи прірву під ногами. Що робити? Повернути назад чи стрибнути у безодню?

Я не мала сил. Справді не мала сил вже ні для чого. Мені потрібен перепочинок. Терміново.

Руки продовжували дрібно тремтіти, але мені вдалося попасти в потрібні кнопки на екрані смартфона.

– Нейт? Нейте, чорти тебе забирай! Ти що, уникаєш мене? Забери мене звідси… Де я? Якби ж я знала… Недалеко від автомайстерні… Чому я така сердита? Ні, що ти, – сарказм так і пер, – у мене прекрасний настрій після лобового зіткнення… Не кричи на мене! Краще приготуйся до того, щоб відповідати.

Кріс зник за рогом, а я залишилася стояти, взагалі не розуміючи, що відбувається. Вчинки і слова Кріса не мали ніякої логіки і заганяли мене у ступор. По всьому виходило, що вертатися він не збирався, але явно шкодував. От тільки мені від того не легше стало. Я вже починала схилятися до думки, най би я взагалі не знаходила його тут. Терпіти не можу, коли чогось не збагну.

За двадцять хвилин біля мене припарковалося авто брата і він за кермом власною персоною. Ти ба, треба було раніше у щось врізатися.

– Їдемо в лікарню, – категорично заявив Нейт.

– Ні! Я не сяду в машину, поки ти мені не скажеш, звідки дізнався про Кріса.

– Не дурій, сонце. Ти себе бачила? А якщо у тебе струс мозку?

– От і добре, може я тоді хоч щось зрозумію.

Брат розвернувся до мене, оскільки я все ж всілася на заднє сидіння. Він дивився на мене, як на неслухняну дитину, що капризує без причини.

– Ти засмучена і втомлена. Тобі потрібно відпочити, відновити сили, а потім поговоримо.

– Я хочу зараз. Кажи заради бога, бо, клянуся, я перестану з тобою взагалі розмовляти.

Нейт завів двигун і якийсь час ми їхали мовчки. Скоса він позирав на мене через дзеркало заднього виду, а я перехоплювала його безпристрасний погляд. Мій брат чудово вмів грати на публіку і прикидатися, коли того вимагали обставини. Незважаючи на тупий біль у голові, я ще була здатна розрізнити його гру.

Ми під’їхали до будинку, але Нейт так і не зронив ні слова. Чудово, брате, я теж вмію бути впертою.

Кілька хвилин я чекала, може, він все ж таки щось скаже. Потім почала вибиратися назовні. Нейт кліщами ухопив мою руку, коли я проходила повз. Я застигла, власне, йти далі я змогла б, лише відірвавши руку, і кинула злий погляд на брата. У того на вилицях аж жовна ходили, що свідчило про неабияку боротьбу із самим собою. Моєму зап’ястку стало боляче, але я знала, що вириватися марно.

– Коли ти показала мені фото, я довго згадував, де міг бачити його. Ми… – Нейт вагався, що для нього було взагалі не характерно, – вчилися в одному університеті, на різних потоках, рідко перетиналися. І це я порадив йому ексклюзивний магазин з окулярами ручної роботи. Було це дуже давно, вже все стерлося з пам’яті.

Від такої заяви мої очі полізли на пораненого лоба.

– Але перше, що ти мені сказав про нього, що він має сім’ю. Чому?

– Щоб ти не плекала марну надію. Він бабій і явно не той, хто тобі потрібен.

– А це вже не тобі вирішувати!

Нарешті я звільнила руку.

– Валенсіє!

– Облиш мене.

– Сонце, я – єдиний, хто про тебе завжди піклується. Не забувай про це, – чомусь у цих правдивих словах мені почулося зовсім інше.