Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

«Вуйку, чому ви дали мені хліб?» – не втримав подив Йонко.

«Дав то й дав, – відбуркнув той неохоче. – Нині я тобі дав, завтра ти мені, якщо матимеш. Але не чекай, щоб тебе живосилом запхали в ярмо, приставай сам до якогось діла. Робота хліб найде».

Йонко попросив собі віник. Підмітальники не надто голодували, у смітті завжди щось та знайдеться. У роздягальні, куди заводили новоприбулих, Йонко знайшов перстень із самоцвітом. «Потягне на п’ять пачок сигарет», – прицінився Бандьора. Ціле багатство! Сигарети мінялися на все. За дві давали голку, за три – довгу нитку, за п’ять – четвертину буханки. Бандьора мав знайомого капо, якому довіряв обмін. А харчі ділив на всіх. Дещо передавали й жінкам, яких тримали на юшці з брукви. Хлопці прихитрялися просунути через дріт не лише їжу, але й погладити кволі жіночі груди. Табір убивав душу, але не молодість тіла.

Йонко запитав когось про Бандьору. «О, то клятий вояка. Бив і поляків, і німців, і руських. Бандерівська кість». Той перейшов не одну тюрму й не один табір. Чув людей на дух. Мав і тут ворогів, передусім польських шовіністів. Гатив їх камінними кулаками. Хоча серце мав лагідне. У вільну часину мугикав собі щось під колючками вусів: «Там татари полон женуть… Один полон з діточками, другий полон з жіночками, третій полон з дівочками…»

Якось їх погнали копати рів для водогону. На чотири метри глибини. Піщана земля осипалася. Ті, що приймали нагору пісок, зірвалися в яму в’єдно з насипом. З ними і Йонко. Та його лише причмелило, а Бандьору з іншими дев’ятьма небораками, що були насподі, прибило на смерть. До воза його тягли аж троє «музульманів». Так називали в Аушвіці старожилів, висхлих на тріску, з жовтою, як старий віск, шкірою. Мертвий Бандьора виглядав ще більш поважним, грізним. Може, тому, що лише смерть тут ліпила на обличчя спокій. А спокій є вираженням сили.

Так Йонко залишився без найменшої опіки й пустився напропалу в нетрі табірної юдолі. Кожен день кидав йому в очі скалки вражень, що глибоко пороли беззахисне, незвикле серце. Та й хіба до такого можна звикнути?! Навіть пам’ятаючи головне тутешнє правило: «Май завжди відкриті очі й вуха (у Йонка був відкритий ще й рот), але замкнене серце. Не допускай у нього ніяких жалощів і м’якості».

Він не послухався ради підмітальника й закрався до котельні, ближче до тепла. Принишк за димарем і все бачив, і все чув. Була ніч, і Йонко, холодіючи тремким тілом, шептав собі, що це сон. Але то була явність, моторошна й дика. З-під колод витягли дірявий міх, а з нього – тіло дитини без ніг. Ноги були відрубані. Тепер вони пластували тулуб. Ніж був тупий, і чоловік лаявся по-іспанськи. Інші четверо підсміювалися. Розрубані кусні розклали на залізній лопаті й запхали в піч. Дверцята не причинили, і скоро приміщення наповнив дух печені. Так пахла вдома смажена материна гуска. (З того часу Йонко гусятину не їв.) Прийшли ще троє. Кочегари товпилися коло печі, щоб першими вхопити поживу. Ледве не билися. Дитинча було худе, і кожен, мабуть, виглядав собі жирніший кусень…

Десь за три тижні двох людоїдів заскочили на гарячому. Витягли їх на вечірній апель, виголосили провину й били киями. Після того один із покараних сам потягся в котельню, а другого відвезли до шпиталю. То була звичайна кара за рядовий переступ таборового режиму. Не вільно було їсти більше та щось інше, ніж передбачав припис Аушвіца. А розпоряджатися людськими тілами мали право лише господарі.

Час від часу есесівці з псами просіювали табір дрібним ситом. Тоді Йонко прибивався до штубів, помагав черговим із хатніми роботами. За це його підгодовували. Хтось умирав, труп приховували, щоб до плацового перегуку брати його порцію. Мертві підживляли живих. Головне – аби не догледів капо, бо тоді черговий міг стати трупом сам. Приховування мерців вважалося серйозним злочином. Убивство – ні.

Трупів було багато. «Гефлінги», переважно євреї, умирали на тяжкій роботі з камінням. Три тижні – така була тут середня міра витривалості. Після цього терміну від перевтоми й недоїду вони ставали «музульманами» та тихо конали. «Arbeit macht frei!» – було виписано на арці таборової брами: «Праця звільнює!»

За непослух теж могли вбити палицями чи кованими чобітьми. У чварах за їстівне могли прибити й свої. Під стіною шпиталю задубілі тіла лежали, як колотвиці дров. В останньому розпачі люди кидалися на дроти й висли смугастим лахміттям. Їх знімали тичками. А офіцери лаяли вартових на вишках, чому не випередили самогубство автоматною чергою. Порядок є порядок! Нічого тут не дозволялося робити самовільно. Навіть умирати.

Трупній команді не вистачало возів. Мерців тягали й на мотузках із гаком. Кістки й черепи торохтіли об брук. Робітники годинами чекали під крематорієм, щоб здати вантаж. Нерідко сиділи й на трупах, гризучи щось виявлене в їхніх кишенях. Йонко й сам сюди навідувався, коли голод діймав особливо нестерпно. І тут порушував заповіт Бандьори: трупів не чіпати. Бо мусив, щоб вижити. Крім того, тут, серед мертвих, не шукали живих «цугангів». А палячі, хоч і недовго, та ситно їли й навіть пили. І мали за що купувати собі поміч таких сіромах, як Йонко.

Трупи лежали у дворі, як пліснява картопля. І так же смерділо зісподу, де від давності плоть уже почала розкладатися. Бо й тут панував гендль: щоб скоріше позбутися своїх небіжчиків, унтеркапо підсували палячам «дими», себто сигарети. З тіл здирали лахи, витрушували їх, чи не випаде якась мізерія або табірні бони. І кидали на теліжку. Головне – натоптати чимбільше. Бо на кожне спалювання треба тратити п’ятнадцять хвилин, а теліжок до печей лише чотири. І доба така коротка…

Відтак попіл із корит висипали й ретельно визбирували переплавлені зуби, персні та інші приховані в тілах цінності. А тоді Йонко пакував його в міхи. Людський попіл вивозили на поля й на ливарні заводи, де його використовували замість шламу. Так було дешевше. Палячі, масні й чорні, сиділи в клубах сигаретного диму й потягували ром, заїдали ковбасою. За золоті зливки могли будь-що виміняти на «чорній біржі». Коли печі ставали на коротку остуду, вони давали ковтнути з пляшки і Йонкові, щоб веселив їх. Той, виціривши безгубий рот, весело голосив: «Та як мене відібрали, упав я до підлоги, пішли мої кучерики панам попід ноги…» І пристукував у бетон дерев’яними підметками, аж порох курив. Порох із людських кісток. Він чесно відробляв ром, танцював увиванця, метляв собою від одної до другої масної стіни. Дими лягали на покрівлю, на вікна й стіни крематорію чорним жиром. Людським.

Бувало, його посилали за дітьми. І він дочікував надворі, поки їх виноситимуть з «лабораторії». Діти заходили тихо й чемно, уважно розглядали санітарів. Декотрі посміхалися. З ними поводилися дуже лагідно. Роздягали й читали з карток прізвище. Дитина підходила до чорної завіски. Служник затуляв їй долонею очі, другою рукою відхиляв ширму. Звідти вистромлювалася довга і гостра, як зміїне жало, голка і пронизувала серце. Дитина коротко зойкала, ніби ступила в холодну воду, і в’яла в руках санітара… Дітей у пічну теліжку можна було набити більше. Вони не встигали схуднути, були кругленькі й теплі, як тісто. І їхнім кісточкам достатньо було й дванадцяти хвилин. Палячам