Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

Таким же робом убивали шприцом із фенолом калік і хворих. А свіжі партії новоприбулих, якщо блоки були переповнені, вели прямо в «небесну купіль». Ця споруда була ошатною й легкою, наче голуба птиця, що збирається злетіти з пагорба. А може, так тільки здавалося, бо звідти щодня зринали в небеса сотні душ. На ту будівлю лячно озиралися навіть бувалі «кіблюки», що пройшли не одну тюрму-табір.

Довірливих людей заводили до просторої зали, просили роздягатися до теплого душу. Доти їм приготують каву й чисту білизну за розмірами. О, як це гарно – покупатися з дороги та переодягтися у свіже! Люди рвалися одне поперед одного. Завжди знаходився хтось, що стежив за порядком, аби спритники не лізли без черги. Зі шматочками пахучого мила заходили в купальню з душовими ситечками. За ними засували двері. Зараз пустять воду, – з утіхою чекали прибулі. Пускали, але не воду. З цівок шипів жовтуватий газ. У диких конвульсіях, у паралічі шаленства люди билися об стіни й підлогу, нігтями й зубами хапалися одне за одного…

Тоді заходила газ-команда, щоб струменями води змити зі стін кров і мозок. А заодно й обібрати тіла нещасних. Тут було завжди жнивно, бо пригнані носили коштовності на собі. Есесівці збирали те й долучали до іншої «канади». Так називали звезену з цілого світу поклажу. Служникам щось удавалося втаїти. Крім того, вони ще продавали й інше. За чотири «дими» чи одну «цулягу» (хліб із ковбасою) знаходилися ласі на жіноче тіло. Уже не живе, але ще тепле. Як вони молили газовиків перекрити рури бодай на півхвилини раніше: щоб жінки ще здригалися! Йонко бачив крізь шпару, з якою пожадливою хіттю злягалися вони з трупами, що лежали на бетоні з покорченими кінцівками й вибалушеними очима. Один старий так і вмер на дівчині. Його довго не проганяли – хай милується, заплатив же чоловік! А коли втямили, що неживий, винесли їх разом, задубілих в обіймах. «Солодка смерть», – весело підмітив грек Маноле. І всі довкола, звиклі до смертей, як до вошей, десь на споді душі позаздрили старому. Таким було табірне кохання.

«Кохання – це ріка, що пливе між двох берегів, – життя і смерті», – обрамить згодом цей спогад Йонка його шуряк Тимко.

Йонко обжився. Мав досить часу й товкся по всіх закутах. Знав, що, де і як. Розвідав «чорну біржу». Там було майже все те, що й за дротом. Бо звідти щоднини приганяли нові лави різного люду з Європи. А з ним і гори «канади» – дорогого шмаття і взуванки, інструментарію, цяцьок, смачного їдла й питва. Турок Масхун навіть прихитрявся ліпити з муки, горіхів і патоки ласощі. Де він їх брав?! Масхун возив сміття, та всі знали, що під кришкою візка сховані солодкі коржики, цукрові зірочки й півмісяці, пахучі цукати. А на бляшаній кришці сміттярки було видряпано гвіздком «Gamsis Hayat» – «Життя без смутку». І палячі, і газовики довіряли Йонкові своє золото на обмін. Він це робив уміло й хитро, маючи з того й сам хосен. Відщипував собі зі смаколиків, а з пляшок навчився тягнути трунки через корок шприцом, який знайшов під шпиталем. Смоктав коньяки й ром, а спите доливав водою. І затужавіле серце м’якшало, світ добрішав. Небо над крематорієм розпогоджувалося.

Можна було жити, але смерть завжди стояла за вухом. Йонко чув її холодне дихання. Видима смерть страшна, та можна звикнутися і з нею, якщо це стається не з тобою. Але смерть вістки не посилає. Одної ночі Йонко почув із-за комина, як увірвалися есесівці й вишикували під стіною палячів. Прикладали до потилиць цівки пістолетів і стріляли. Тоді вчинили трус і забрали приховані скарби. А постріляних приведені арештанти спакували в теліжки й запхали в піч.

«Вони багато бачили, такі не можуть довго жити», – пояснив йому знакомитий прибиральник. І Йонко зрозумів, що від мертвих бджіл меду не чекати. Газовики теж кінчали так – у своїх «небесних купелях». Треба було прибиватися до безпечніших служб. Але до яких? У таборі жирували лише кухарі, штубові й проміненти, бо вони крали, об’їдали інших. Забирали собі жир, а «музульмани» їли пісну сьорбанку, пусті глевкі макарони без маргарину й цукру. Приділи хліба половинили писарі, блокові, штубові та їхні прислужники. Щось із того перепадало стригалям, замітачам, доглядачам бараку. А мужва, що чорно працювала, ниділа на нікчемній пайці.

Йонкові теж там нічого не світило, бо був недоростком, та ще й нереєстровим. Приглядався до шпиталю. Там увесь час товпилися в’язні, що мали за що купити собі лікування. Та й кухня там, казали, ситніша. Йонко сподівався там комусь чимось прислужитися чи хоча б зігрітися. Надворі вже тягло холодком.

Був прийом до лікаря. Сутулий бурмило в шовковій сорочці під смугастою блузою стояв на дверях, пропускаючи хворих на свій вибір. Хто більше давав. Докуривши, кинув чималий недопалок – нечуване марнотратство. Йонко першим кинувся йому під ноги, поки не випередили інші. Але придверник того чекав: з усієї сили затопив носком чуні Йонкові в груди й беззубо ощерився. Хлопець віддихувався, лежачи на ліктях у болоті. Він здригнувся, коли запримітив у вікні сусіднього білого блоку сухорлявого чоловічка. За тим глухими пошептами ходила чорна слава. Це був доктор Кляубер, якого називали грубим різником. Коротке руде волосся охоплювало його череп іржавим обручем. Мав відкопилену губу під кривими міцними зубами. «Цей може й дріт перекусити», – подумав Йонко, щулячись під його разливим поглядом. Офіцер, що проходив мимо, віддав доктору честь із підкресленою пошаною. А той навіть не кивнув. Зате стрілив очима в придверника й сухо скомандував: «Ком!»

Бурмило зняв шапку, зламався в попереку, дрібно зашаргав до нього.

«Ти хто?» – різко запитав доктор.

«Нумеро 10457, ласкавий пане».

«Не те питаю. Хто ти був у світі і що привело тебе сюди?»

«Єстем поляк. Комуніст. Винен, пане, спокутую».

«Комуніст? А-а-а, то це вишикувався твій інтернаціонал? – зловісно всміхнувся Кляубер, кивнувши на принишклий гурт хворих. – Ти хочеш добра й справедливості для всіх пригноблених? Добре, я тобі в цьому поможу. Скидай блузу, шапку, чуні».

Той поспіхом роздягся.

«А ти, – доктор показав кістлявим пальцем на Йонка, – одягай це. І забери в нього реєстровий зошит. Комуніст вивищує тебе. Як там у вас співається: “Хто був нічим, той стане всім?..” Це справедливо, хоч ви це й украли в Христа. Послухай, якщо спробуєш позбиткуватися з хлопця, попадеш на прийом до мене. На останній».

«Повинуюся. Але чому… За що йому така милість, пане?» – скиглив у поклоні поляк.

«Чому? Тому що в тебе пісний писок, а в нього усміхнений. Велика Німеччина любить веселих людей».

Йонко зціпив рот, аби ненароком не згубити того виразу. Мабуть, доктор не знає, що це природа його лиця така – вічно всміхатися. Та він помилявся, той знав усе.

«Форарбайтер научить тебе, що робити, а коли скінчиш вахту, зайди до мене».

Сонце скісно вдарило із-за блоку, освітивши волосся Клаубера. Воно горіло над головою, як золота підкова німбу на святих образах. «Бог цього світу. Світу за дротами», – Йонко не встиг додумати це, як той в усміху ще більше випнув свої криві зуби: «Маєш рацію, хлопче». Він читав думки.

Увечері Йонко чекав під білими стінами «різницької». Так називали господу доктора Клаубера. В Аушвіці вбивали здебільшого без крові. Лише звідси виносили сувої кривавих простирадл і мішки відходів людської плоті. Казали, що Клаубер відрізає зайве й доточує чуже. Йонко знав, що на кого «різник» поклав своє зміїне око, той не вивернеться. Та мав смутну надію, що про нього забудуть. Не забули.

«Ком!» – упало з вікна, як горіх у бур’ян.

Клаубер усадовив його на ослін під лампою. Боляче роздирав рот, як коневі на торговиці, вистукував залізком зуби, закочував