Читати книгу - "Любовні елегії. Мистецтво кохання"

Щоб однайти їх, не треба, повір, напинати вітрила,

   Ні на дорогах курних ноги збивати собі,

Хоч Андромеду Персей у засмаглих добув собі індів,

   Хоч і фрігієць Паріс викрав лаконську жону:

Стільки й таких є в Римі дівчат, що ахнеш із дива:

   «Цілого світу краса, видно, розквітнула тут!»

Скільки зернин на Гаргарській горі, виногрон — у Метімні{156},

   Риб — у морській глибині, птаства — між листям дерев,

У високóсті — зірок, стільки й цвіту дівочого в Римі,

[60]   Як не сказати, що тут — мати Енея живе?

Юні тобі до смаку, що лишень повноліття сягають, —

   Щонаймиліше дівча вигулькне враз у юрбі.

Інших, що вже на порі, полюбляєш — і ними рясніє;

   Врешті, в очах заряхтить од розмаїття того.

Може, до старших охочіший ти (тут досвіду більше) —

   Що ж, і з таких не одну — сотні зустрінеш у нас.

От завітай під Помпеєву тінь у дні, коли чує

   Дотики сонця палкі в небі Геракловий Лев,

А чи туди, де мати, примноживши синову щедрість,

[70]   Мармуром дальніх країв пишно прибрала палац.

Портика не омини, що звела його Лівія{157}, давши

   Й назву йому; він цвіте барвами давніх митців:

Ось п’ятдесят Данаїд, щоб убити братів своїх, стали,

   Побіч — батько Данай з голим мечем у руці.

Дня не проґав, коли ллє над Адонісом сльози Венера,

   Й сьомого — світлого дня для іудеїв усіх.

Шану складай і телиці мемфійській{158} в одінні лляному:

   Тим, що Юпітер їй дав, інших вона збагатить.

Місце Амура — ще й судова (хто повірив би?) площа:

[80]   Й тут серед гаму, бува, запломеніє любов.

Де Аппіада, що при мармуровому храмі Венери{159}

   Стрімко дзвінким джерелом росяні струмені б’є,

Права знавець не один потрапляв у тенета богині:

   Хоч багатьох захистив, сам же — беззахисний він.

Змовкне найкрасномовніший там, бо замість чужої —

   Власну справу тепер мусить, сердега, вести.

От і сміється над ним із сусіднього храму Венера:

   З гордого опікуна — скромний зробився прохач.

Та найудатнішим будеш ловцем у півкруглім театрі:

[90]   Матимеш здобич таку, що й не наснилась тобі.

Не для потіхи лише — для любові чимало тут гідних,

   Буде забавитись з ким, буде й кохати кого.

Як от мурашки снують то сюди, то туди, незліченні, —

   Кожна поживу несе, в ротику двигає щось;

Як ото бджоли над квітом лугів, над ярами, де пахнуть

   І медуниця, й чебрець, денно роями гудуть,

Так на видовища славні спішить пишношатне жіноцтво,

   Серед суцвіття того аж наче губиться зір.

І подивитись ідуть, і щоб інші на них подивились:

[100]   Серед юрби, на виду, спробуй-но цноту впильнуй!

Спокій видовища ти скаламутив, Ромуле, перший,

   Як на сабінських дівчат римських пустив юнаків.

Мармур там ще не білів, а поміст не рудів од шафрану,

   Де просто неба сидів, не під наметом, глядач.

На Палатіні (там лісу не брак) наламане гілля

   В ту, що минула, добу скромним помостом було.

Люд не на лавах — на дерні сидів, а кошлате волосся,

   Зеленню, щоб не пекло, кожен собі окривав.

Очі пасе на дівчатах усяк: котру б то обрати? —

[110]   В грудях тим часом горить непереборна жага.

Ось невигадливий спів починає сопілка етруська,

   Тричі притупнув уже, вчувши її, танцюрист.

Люд у долоні вже б’є, хоч невміло, — тоді-то володар

   Знак, щоб хапали дівчат, нетерпеливим подав.

І позривалися з місць юнаки — запальні, галасливі,

   Й кожен, котру забажав, ту й забирає собі.

Як од орлів навсібіч розлітаються тихі голубки,

   Як од голодних вовків ніжна овечка втіка,

Так і сабінянок тих нажахали добичники дикі:

[120]   Щойно рум’яні були — лиця їм вибілив страх.

Хоч на усіх він один — неоднаково кожна боїться:

   Ця рве волосся, а та — наче без тями сидить.

Матінку кличе одна, заніміла від остраху інша,

   Ця ані слова, ця — в плач, та остовпіла, та — в біг.

От і ведуть їх, яку хто схопив до подружнього ложа,

   Й навіть той страх не одній зваби й краси додавав.

Надто уперту — ніс на руках гарячий добичник,

   Міцно тулив до грудей й так-ото напоумляв:

«Що ж ти сльозами очка псуєш? Ким є твоїй неньці

[130]   Батенько твій, тим і я, дівчино, буду тобі».

Ромуле, ти, як ніхто, воякам умів догодити;

   За нагороду таку в бій іти згоден і я!

Отже, од тих славнозвісних часів велелюдні театри

   Для миловидих дівчат — наче ті ями-пастки.

Варто бувати іще на змаганнях порóдистих коней:

   Цирк, його тиснява, вір, не розчарує ловця.

Тут не потрібно тобі спілкуватися мовою пальців,

   Погляду, поруху брів не перехоплюють тут.

Побіч красуні сідай — ніхто тебе не осудить,

[140]   Боком до неї тулись — і не зауважить ніхто.

Буде й вона хоч-не-хоч (тіснота ж!) тулитись до тебе,

   Тож пам’ятай, тіснота — тільки на руку тобі.

Далі вже ґав не лови — до сусідки словечком озвися,

   Можна спочатку пустим, тільки б розмова пішла:

От, чиї коні, спитай, вдаючи, що тобі це важливо,

   Й саме за тих, що й вона, ти від душі вболівай.

А понесуть по арені богів{160} урочистим походом —

   Владній Венері тоді якнайгучніше плещи.

Може, пилинка якась, покружлявши, сусідці на груди

[150]   Сяде — ти пальцем чутким зняти її поспіши.

Хай і не сяде —