Читати книгу - "Любовні елегії. Мистецтво кохання"

   Міг ти засвідчити їй щиру турботу свою.

От їй поділ зісковзнув до землі (забруднитися може) —

   Маєш нагоду: нагнись, щоб підхопити його.

Буде тобі й нагорода за труд: нахилившись, угледиш

   Ніжку, й за це вже ніяк дівчина не дорікне.

Іноді ще й озирнись, чи той, хто сів позад неї,

   В спинку колінами їй не напирає, довгань.

Часто й дрібниця за серце бере: багато хто рад був,

[160]   Що подущину м’яку впору і зручно підклав,

І що махав вахлярем — охолоджував милу сусідку,

   Й стільчика їй підставляв, щоб не втомилась нога.

Ось яку змогу дає тобі цирк домогтися кохання,

   Як і арена дзвінка, що у кривавім піску{161}.

Тут і для сина Венери не раз є гаряча робота:

   Той, хто на рани дививсь, — рану під серцем відчув:

Кинеш слівце чи торкнешся руки, оголошення взявши,

   А чи поб’єшся в заклад, хто переможе з бійців, —

Зойкнеш і сам, як летючу стрілу у грудях почуєш, —

[170]   Був глядачем, а за мить — жертвою сам уже став.

Ну, а видовище те, що ним Цезар тішив недавно, —

   Як у бою кораблі перські й афінські зійшлись{162}?

Як з узбережжя цього й того зібралася молодь, —

   В Римі, здавалось тоді, світ уміститися міг.

Хто ж у такому гурті не зустріне своєї любові?

   Ой, багатьох у ті дні мучив захожий Амур!..

Нині йде Цезар{163} ген-ген, на окраїни дальнього світу:

   Найнедосяжніший схід — нині своїм назвемо.

Парфе, покари чекай! Із Крассом полеглі — радійте:

[180]   Римських клейнодів уже — варвар не поганьбить!

Месник повстав, що стати вождем ще хлоп’ям обіцявся,

   Хлопець — війну вже веде, хоч не хлоп’яча то річ.

Скільки безсмертному літ, не дошукуйся, хто слабодухий:

   Цезарям силу не вік — роду високість дає.

Хист неземний дозріває скоріш, аніж часу перебіг:

   Млява років течія — не перешкода йому.

Хижих двох зміїв тірінфський герой{164} задушив немовлям ще,

   Хоч у колисці, а вже — гідний Юпітера був.

Вакх іще й нині юнак, а яким же був тоді юним,

[190]   Як переможений край — Індію — тирсом жахав!

З батьковим хистом і знаменом воюватимеш, хлопче,

   Буде й звитяга твоя — з хистом його й знаменом.

І починанням таким не применшиш великого ймення,

   Перший з-між хлопців тепер, далі — з-між сивих мужів.

Є ще брати в тебе — кривду братів поспіши відомстити,

   Батько є — стань же твердим захисником його прав!

Батько вітчизни оружжя подав, твій батько, а ворог{165}

   Батьком набуте майно хоче собі загребти.

Праведна зброя твоя, у напасника — стріли злочинні,

[200]   Правда, пошана богів — ось де твоє знамено.

Силою права здоланий парф; хай здоланий буде

   Й списом, а Сходу скарби — Римові вождь мій складе.

Благословіте ж похід, батьку Марсе і Цезарю-батьку:

   Богом один із вас є, другий — ним буде іще.

Я ж перемогу віщую тобі, і в обіцяній пісні

   Голосно, скільки снаги, вславлю, звитяжцю, тебе.

Будеш загони вести й бадьорити їх моїм словом,

   Тільки б ти серцем своїм те моє слово прийняв!

Груди — римлян, а спини — парфян{166} оспівувать буду

[210]   Й стріли, що мечуть вони, коней звернувши назад.

Парфе, тікаєш, щоб перемогти, а тебе переможуть —

   Що будеш діять?.. Лихий знак тобі Марс подає.

Скоро заблисне той день, як тебе, променистого мужа,

   Біла, мов сніг, четверня площами Рима промчить.

Поперед тебе йтимуть вожді з ланцюгами на шиях —

   Їм уже втеча стрімка не допоможе тепер.

Весело те споглядатиме юнь — наші хлопці й дівчата,

   Щастям цей день осяйний всім нам наповнить серця.

От запитає котрась: «Які ймення вождів тих? Які то

[220]   Гори зображені там, ріки, долини які?»

Все поясни їй, а ще навіть те, про що й не питала,

   Хоч би й не знав усього — наче знавець говори:

«Хто у вінку із тростин, то Евфрат; в кого синяві пасма

   В’ються по плечах, то це — славний на витоки Тигр.

Там он вірмени ідуть; ось — Данаєва донька Персіда{167};

   Це — славнозвісне колись місто між перських долин.

Цей ось і той он — вожді». Якщо знаєш — назви поіменно,

   Втім, хоч би навіть не знав, — сам ти їх вдало назви.

Й під час гостини ґав не лови: не одне лиш вино там,

[230]   Щойно розставлять столи, має займати тебе.

Розчервонілий Амур, взявши ручками Вакха за роги,

   Легко, дарма що хлоп’я, бога сп’янілого, гне.

А коли бризки вина зволожать Амурові крильця, —

   Ними тріпоче, але — й з місця не зрушиться він.

А коли крильцями б’є — летять урізнобіч ті краплі —

   Й навіть вони, хай дрібні, — то наче стріли в серця.

Духу вино додає, до кохання жагу роздуває,

   Вихилиш келих до дна — туга покине тебе.

Сміх бере гору тоді, до змагання й злидар чує силу,

[240]   Болі, турботні думки вже не охмарять чола.

Рідкісна в нашу добу заполонює душу відвертість,

   Підступи й хитрощі геть бог правдолюбний жене.

Ось коли хлопців серця в свої сіті ловили дівчата:

   Владна Венера й вино — наче вогонь у вогні.

Не покладайся лише на оманливе світло лампади:

   Не за вином, не вночі вроду цінити берись.

Білої днини Паріс до трьох богинь приглядався,

   Поки Венері сказав: «Першість тобі віддаю».

Ніч, на те вона ніч, — приховає будь-яку ваду.