Читати книгу - "Любовні елегії. Мистецтво кохання"

Про самоцвіти, багрець — суди при денному світлі,

   Так і поставу, красу оком удень окидай.

Щé називати місця, що на здобич жіночу багаті? —

   Краще піщинкам вести, скільки там є їх, лічбу.

Байї згадати іще, узбережжя мережане Байїв,

   А чи купальні, що в них води сірчані паркі?

Зранений в серце, зітхнув не один, покидаючи місто:

   «От тобі й полікувавсь у славнозвісній воді!»

Ось біля Рима, в зеленім гайку, — святиня Діани{168}:

[260]   Владу верховну й у ній збройна рука здобула.

Діва, що в цноті живе й зневажає стріли Амура,

   Людям стільком завдала, гнівна, й завдасть іще ран.

Досі, нерівноколесу вперед женучи колісницю,

   Муза вказала тобі щедрі для ловів місця.

Зараз викладу те, в який спосіб тобі вполювати

   Ту, що вподобав, а це — стрижень повчання мого.

Хто б ви й де б не були, зосередьтесь, тямкі до науки,

   Й до обіцянок моїх вухо прихильно схиліть!

Спершу гарненько затям: поміж краль не буває такої,

[270]   Що не далася б до рук — сіть лише вправно закинь.

Змовкнуть скоріше пташки навесні, серед літа — цикади,

   А меналійський гончак буде тікать од зайців,

Ніж за ласкаве слівце не віддячить ласкою жінка:

   В вічі казатиме «ні», в думці звучатиме — «так».

Втіх потаємних юнак а чи дівчина рівно жадають,

   Той — неприховано, ця — глибше ховає жагу.

От ухвалили б ми, чоловіки, не спішити з любов’ю —

   Жінка до нас по любов першою б мусила йти!

Мукає — кличе бика на лугу соковитім телиця,

[280]   Лунко й кобила ірже, тільки-но вгледить коня.

В нас не така невгамовна жага, не така вже нагальна,

   Знає межу чоловік, хоч і пройма його хіть.

Ти от Бібліду{169} згадай, що до брата злочинним палала

   Пломенем і через те, врешті, повисла в петлі.

Мірра ж — батька свого, не як доньці личить, любила —

   Тож не на волі тепер, а під корою вона.

Слізьми пахкими її, що з дерева скрапують нині,

   Змащуєм тіло; в сльозі — діви ім’я збереглось.

Десь по затишних долах, у підніжжі лісистої Іди,

[290]   Білий-білісінький бик, стада окраса, бродив.

Мав він на лобі лише, між рогами, чорну пляминку,

   Весь же — одна білизна, весь — наче у молоці.

Кноські й кідонські телиці замукали: кожній хотілось

   Того бика на собі буйну відчути вагу.

Та Пасіфая запрагла з биком пов’язатись любов’ю,

   Тут же телиці гладкі стали ненависні їй.

Знане кажу: навіть Крит, на якому сто міст гамірливих,

   Хоч полюбляє брехню, не заперечить мені.

Кажуть, своєю ж рукою вона, хоч до того не звикла,

[300]   Рвала м’які для бика трави і листя дерев.

Всюди за стадом ішла, а про мужа й не споминала:

   Той білосніжний рогань гору над Міносом взяв.

Що ж зодягатись тобі у прегарне вбрання, Пасіфає?

   Таж на прикрасах твоїх не розуміється бик.

Нащо люстерко здалось, коли йдеш на узгір’я за стадом?

   Нащо волосся щодня так укладати і так?

Радше у дзеркало глянь: воно скаже, що ти не телиця,

   Бути ж рогатою, ой, як же хотілось тобі!

Міноса любиш іще, то чи варто шукати коханця?

[310]   А на обман потягло — мужа шукай, не бика.

Де там! У гори, ліси прожогом із шлюбної спальні

   Мчить, мовби гнав її Вакх — буйний Аонії бог.

О, як то часто корову пекла вона заздрісним оком:

   Чим це, мовляв, ось така вабить обранця мого?

Бач, вона все перед ним соковиті витоптує трави —

   Думає, глупа, що й він з неї не зводить очей.

Мовивши, тут же велить ні в чому не винну телицю

   Гнати з лугів на ріллю — під луковидне ярмо,

Чи на заріз, ніби в жертву богам, щоб суперниці серце

[320]   Взяти до рук, як лиш їй груди ножем розітнуть.

Ще й примовляла, кожній із жертв, добуваючи серце:

   «Йди ж і коханця мого зваблюй, така ось, тепер!»

То їй Європою бути кортить, то — Іó: ця — в корову

   Перемінилася; ту — бик віз на спині своїй.

Врешті, свого домоглась: у кленовій корові од нього

   Плід понесла-таки, й плід — видав запліднювача.

Варто критянці було не зважати на пристрасть Тієста, —

   Ой, та чи легко жоні вірність весь вік берегти! —

Коней не стримав би Феб серед неба й назад, до Аврори,

[330]   Він колісниці б тоді не розвернув на бігу.

Волос пурпурний у батька дочка непомітно украла,

   В Ніса, й круг лона її — голови лютих собак.

Марса уникнувши на суходолі, на морі — Нептуна,

   В рідному домі Атрід жертвою жінки упав.

Хто не сплакнув над огнем ефірської діви Креуси?

   Хто про Медею не чув — матір, убивцю дітей?

Фенікс, Амінтора син, невидющі виплакував очі.

   Рвав Гіпполіта живцем коней сполоханих шал.

Що ж осліпляєш невинних дітей? На твою божевільну

[340]   Голову, прийде пора, — кара, Фінею, впаде!

Вся та біда — од жінок: у них бо хіть і сильніша,

   Й шалу любовного в них більше, ніж в чоловіків.

Сумнівів, отже, не май: будь-яка може стати твоєю;

   Хтозна, чи з-між багатьох мовила б «ні» хоч одна.

Хай і відмовить яка, але кожній лестять залицяння,

   Хоч ошукався — дарма: що та відмова тобі?

Чи ошукався, однак? Нове залицяння — солодше:

   Більше сусідське добро, аніж своє, до душі.

Завше-бо й нива чужа урожаєм багатшим рясніє,

[350]   Завше й чужа череда вим’я повніше несе.

Спершу служницю пізнай — тієї, що звабити хочеш:

   Так ти