Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Цілком очікувано до Лісу я не добралась: місто відмежовувалось від нього глухим муром. Тримаючи напрямок, я дійшла до брами. Важкі стулки були зачинені на засув, ще й ковані грати впиралися в землю. Опріч них променилося синювате світло: я здогадалась, що це захисне закляття. Також браму охороняли два мечники, суворі й кремезні.

По всій цій зловісності я зрозуміла, що мене не пропустять. Отже, варто пошукати місце, де можна буде перелізти.

Подумавши, я пішла вулицею, що простягалась до муру найближче. Вона також дихала напругою, навіть каміння на ній було якесь похмуріше. Перехожі траплялися зрідка, та цього було достатньо, щоб мене помітили. Я б нізащо не дерлась на мур тут. Згодом вулиця від нього відійшла.

Тоді я знову повернулася до брами та рушила в протилежний бік. Тривалий час вулиця вела мене між кам’яних будівель. Раптом вона вперлася в сад та повернула вбік. Мені тільки того й було треба. Я розітнула кущі й опинилась під зеленими кронами.

Ще трохи відійшовши, я вирішила пробувати. Місце було запущене й безлюдне, у ньому панувала тиша, не рахуючи поодинокого цвірінькання та віддаленого шуму, що його здіймало місто. Одначе мене долало чуття: якщо брама так охороняється, чому ж залишене таке зручне місце, щоб пробратись на той бік?

Що ж. Я не помилилась: лихий підступ очікував мене. Я скинула клунки та вийняла мотузку з гаком. Та щойно я торкнулася муру… якась сила відірвала мене від землі та відкинула на декілька метрів. Я скрикнула і вдарилась головою об дерево.

– Прокляття! – вилаялась я.

Аж в очах потемніло від того удару. Обхопивши голову руками, я пролежала кілька хвилин. Вочевидь, увесь мур під захисним закляттям. Ніякої іншої охорони йому не потрібно, якщо він справляється і так.

Та я ще ніколи не відступалась! Не на те мене виховала Полярна пустка, щоб я не подолала якийсь мур.

Отож я встала і попрямувала далі вздовж стіни.

«Мусить же щось бути», – відчувала я.

Крок за кроком я міряла мовчазний запущений сад. Тут не було й третини того трепету, охайності, відбитку турботи й людської руки, яких я бачила перед академією. А може, це дихав похмурістю мур?..

Раптом я вдарилась об щось лобом. Відскочила й витріщилась попереду себе. А проте, там нічого не було. Кілька секунд я вдивлялась вперед. Саме повітря і нічого більше. Я обережно простягнула руку. Нічого. Простягнула далі – і раптом натрапила на щось тверде.

Де я торкнулась його, завиднілися обриси. Дерев’яна конструкція, прихилена до муру. Я взялась обмацувати далі: дві масивних планки поєднувались меншими, на них можна було ступати, як на сходинки. Я захоплено відступила: лише маленьку частину бачив зір, де торкалась рука, щойно ж вона відпускала – конструкція знову ставала невидимою.

«Дивовижно!» – думала я.

Повагавшись, поставила ногу на конструкцію. Тримає. Тоді я подерлася вище. З кожним щаблем дух авантюризму заповнював мене. Нарешті я сягнула верхівки. Краєвид, що відкрився, полонив мене. Ще ніколи й ніде я не бачила стільки зеленого: скільки сягало око, стільки тягнувся Ліс. Верхівки дерев тонули в сутінках, зливались в одне ціле – могутнє й величне. Я одразу зрозуміла: закохалась у Ліс навіть здалеку.

Та раптом конструкція піді мною затремтіла. Я вловила грізний приглушений звук, наче нога велетня ступала по землі. До муру докочувався лише відголос, та я могла уявити, що діялось зблизька. Тоді над Лісом здійнялась хмара отих співочих крилатих створінь. А вже за мить роздався моторошний тріск, і кілька стовбурів – найвищих! – звалилося долі.

Я просто похолола. О, навіщо зіпсували мені прекрасний, чарівливий Ліс? Схоже, Пустельні барси – лише дріб’язок у порівнянні з тим, що водиться тут. Не просто так той мечник казав мені: «Не сунься в Ліс!» І що ж? Невже я погоджуся з ним, послухаюсь його?

Нізащо. Я хочу туди – і я піду туди.

«Але завтра», – вирішила я.

Сонце вже наполовину сховалось за обрієм. Багацько часу згаяла я, шукаючи шлях по той бік муру. Зате завтра я піду сюди одразу ж і доберусь до Лісу.

Тому я спустилась донизу, запам’ятала місце та попрямувала до академії. Ночувати в кущах ставало звичкою… А стискати кинджали і дивитись на зорі? Дивуватися, що вони такі ж? І казати собі: «Ніхто не застане мене беззахисною, навіть уві сні».

Проблеми почалися наступного дня.

Я завжди прокидалася рано. Так і зараз: скочила на ноги та пішла до скульптури, з якої била вода, аби вмитись і хоч якось привести себе до ладу.

Першою парою була фізкультура. Я сумнівалась, що її проводитимуть в аудиторії, та не знала, куди ще йти. Місто прокидалось… Над кронами дерев підійнялось цвірінькання. На доріжках з’явились поодинокі студенти.

Дотримуючись принципу «не перша – не остання», я дочекалась, доки люду побільшає, і вже тоді пішла до аудиторії. Як і вчора, крізь високі вікна пробивалося світло та кидало відблиски. Я примостилась за своєю останньою партою, на неї припадала тінь. Студенти заходили й займали місця, хто реготав і вигукував на всю аудиторію, хто перемовлявся пошепки.

Врешті ввійшов викладач. Це був мечник.

– Так, ви – К-1.5? – одразу спитав він.