Читати книгу - "Бог Дрібниць"

— Милий хлопчик, — сказав він Амму. — Так гарно співає.

— Мій син, — відповіла Амму.

— Та ну! — здивувався продавець помаранчево-лимонної шипучки і зиркнув на Амму своїми зубами. — Справді? Вам таких років і не даси!

— Йому трохи недобре, — мовила Амму. — Я подумала, може, стане ліпше, коли вип’є чогось холодного.

— Звісно, — відказав продавець. — Звісно-звісно-звісно. Помаранчево-лимонний? Лимонно-помаранчевий?

Страшне, моторошне запитання.

— Дякую, щось не хочеться, — Еста підвів очі на Амму. Зеленохвильний, водоростевий, бездонно-донний.

— А вам? — поцікавився продавець помаранчево-лимонної шипучки в Амму. — Кока-кола? Фанта? Морозиво? Трояндове молоко?

— Ні, мені нічого. Дякую, — відповіла Амму. Осяйна жінка з ямочками на усміхнених щоках.

— Ось, візьміть, — продавець, ніби щедра стюардеса, простягнув жменю цукерків. — Це для вашого маленького мона.

— Дякую, не треба, — відмовився Еста, дивлячись на Амму.

— Есто, візьми, — сказала та. — Поводься чемно.

Тож Еста взяв.

— Подякуй, — нагадала Амму.

— Дякую, — мовив Еста (за цукерки, за той білий яєчний білок).

— Немає за що, — сказав продавець помаранчево-лимонної шипучки англійською. — Ваш мон каже, ви з Аєменема?

— Так, — відповіла Амму.

— Я частенько там буваю, — повідомив продавець помаранчево-лимонної шипучки. — Моя дружина має рідню в Аєменемі. І я знаю, де ваша фабрика. «Райські маринади», так? Мені розповів ваш мон.

Він знав, де шукати Есту. І саме про це й говорив. То була пересторога.

Амму побачила Естині очі, які блищали темними гарячковими ґудзиками, і сказала:

— Нам треба йти, а то він ще захворіє. Завтра приїжджає їхня двоюрідна сестра, — пояснила вона дядечкові. І мимохідь додала: — З Лондона.

— З Лондона? — дядечкові очі спалахнули повагою. Ще б пак, сім’я з лондонськими зв’язками.

— Есто, посидь тут з дядечком, поки я сходжу по Крихітку-кочамму і Рахель, — запропонувала Амму.

— Ходи сюди, — покликав дядечко. — Ходи, посидиш тут біля мене на високому табуреті.

— Ні, Амму! Ні! Я хочу з тобою!

Здивована такою пронизливою наполегливістю в голосі свого зазвичай спокійного сина, Амму вибачилася перед дядечком з помаранчево-лимонною шипучкою:

— Щось він нині сам не свій. То ходімо, Естаппене.

Знову назад до зали з її запахом. Тіні від вентиляторів. Потилиці. Шиї. Коміри. Волосся. Пучки. Коси. «Кінські хвости».

Фонтанчик у «токійській любові». Маленька дівчинка і колишня черниця.

Семеро м’ятних дітей капітана фон Траппа вже повилізали зі своєї м’ятної купелі, пригладили волосся і стояли тепер м’ятним шерегом, співаючи слухняними м’ятними голосами пісню для жінки, з якою мало не одружився капітан. Для білявої баронеси, яка сяяла, наче діамант.

Оживають гори звуками музики…

— Нам треба йти, — сказала Амму Крихітці-кочаммі і Рахелі.

— Але ж як, Амму! — схвилювалася Рахель. — Ще ж не було головного! Він ще її навіть не поцілував! І не порвав гітлерівського прапора! І листоноша Рольф їх ще не зрадив!

— Есті погано. Ходімо.

— І нацистські солдати ще не прийшли!

— Ходімо, — повторила Амму. — Піднімайся!

— І «Був високо в горах самотній козопас» ще не співали!

— Еста мусить бути здоровий, щоб як слід зустріти Софі-моль, — озвалася Крихітка-кочамма.

— Нічого він не мусить, — буркнула Рахель, головно сама до себе.

— Що ти сказала? — перепитала Крихітка-кочамма. Слів вона справді не розчула, але загальний сенс уловила.

— Нічого, — відповіла Рахель.

— Я чула, — сказала Крихітка-кочамма.

За дверима, у вестибюлі, дядечко наводив лад зі своїми тьмяними пляшками і витирав тією ж брудного кольору ганчіркою круглі мокрі плями, що зосталися після них на мармуровій барній стійці з напоями і закусками. Він готувався до антракту. То був дуже охайний дядечко з помаранчево-лимонною шипучкою. У його ведмежому тілі тріпотіло серце стюардеси.

— Йдете все-таки? — спитав він.

— Так, — кивнула Амму. — Де тут можна знайти таксі?

— За воротами вгору по вулиці і наліво, — відповів продавець, дивлячись на Рахель. — Ви не казали, що маєте ще й маленьку моль, — і простягнув ще одну цукерку: — Ось, моль, це тобі.

— Візьми мої! — притьмом озвався Еста. Йому не хотілося, щоб Рахель підходила до того чоловіка.

Та Рахель уже рушила вперед. Ступила кілька кроків, продавець їй посміхнувся, і щось у тій фортеп’яновій посмішці, у нерухомому погляді, яким він у неї вп’явся, змусило її відсахнутися. То було найогидніше з усього, що їй доводилося доти бачити в житті. Вона крутнулася і глянула на Есту.

І позадкувала від того волохатого чоловіка.

Еста втиснув у її руку свої цукерки, і вона відчула, яка гарячково пекуча в нього долоня і які холодні, мов сама смерть, кінчики пальців.

— Бувай, мон, — кинув Есті дядечко. — Побачимося колись в Аєменемі.

Тож знову червоні сходи. Цього разу гальмувала Рахель. Була якась млява і не хотіла йти. Тонна цеглин на шворці.

— Приємний чолов’яга той продавець шипучки, — озвалася Амму.

Крихітка-кочамма тільки форкнула.

— Ну, з вигляду, звісно, ні, але з Естою він повівся напрочуд люб’язно, — додала Амму.

— То, може, вийдеш за нього заміж? — зухвало бовкнула Рахель.

На червоних сходах зупинився час. Зупинився Еста. Зупинилася Крихітка-кочамма.

— Рахеле, — мовила Амму.

Та заклякла на місці. Вже гірко шкодувала про те, що сказала. Не знала, звідки взялися ці слова, і не знала, що носила їх у собі. Та вони вилетіли, і повернути їх назад було вже годі. Тинялися тими червоними сходами, немов чиновники — державною установою. Якісь стояли, якісь посідали і трясли ногами.

— Рахеле, — знову мовила Амму, — ти розумієш, що ти щойно зробила?

На неї зиркнули пара переляканих очей і фонтанчик.

— Спокійно, не бійся, — сказала Амму. — Просто скажи. Розумієш?

— Що? — озвалася Рахель найтихішим голосом, на який була спроможна.

— Розумієш, що ти щойно зробила? — повторила своє запитання Амму.

На неї зиркнули пара переляканих очей і фонтанчик.

— Знаєш, що буває, коли зробити комусь боляче? — спитала Амму. — Коли ти робиш людині боляче, раниш її, та людина починає любити тебе менше. От до цього й призводять нерозважні слова. До того, що тебе менше любитимуть.

Рахелі на серце нечутно спурхнув холодний нічний метелик з незвично густими дорсальними щетинками. Ті місця, яких торкнулися його крижані ніжки, взялися пухирцями-сиротами. Шість сиріт на нерозважному серці.

Її Амму тепер любила її трохи менше.

Отже, за ворота, вгору по вулиці і наліво. Стоянка таксі. Поранена мати, колишня черниця, одна гаряча дитина й одна холодна. Шість пухирців-сиріт і метелик.

У таксі пахло сном. Старим, скрученим у сувій одягом. Вологими рушниками. Пахвами. Зрештою, те таксі служило оселею для водія. Він у ньому жив. Тому й запахи свої міг зберігати