Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Це вже була пряма образа. Що мені й потрібно.

— Ні, пане... Я — Антоній Поліський. А це... — поплескав по піхвах шаблі, — пані Поліська. І нам з нею дуже цікаво, пан тільки на язик швидкий чи зброю в руці теж утримати здатний? Втім, якщо пан погарячкував і готовий вибачитися... — при цьому я подивився на Мелісу.

— Перепросити?! — шляхтича понесло. Що називається, закусив вудила. — Перед... перед... — він явно шукав вираз за образливішими.

— Обережно зі словами, вашмость! — я підвищив голос. — Не варто спокушати долю. Образу змивають кров'ю. Але на деякі образи і крові може не вистачити.

— Ти, Болек, і справді краще заткнися і витягай шаблю... — порадив хтось із лісовчиків. — Сказано достатньо.

— Ах так! — вигукнув той. Швидко відстебнув перев'язь, вийняв шаблю і відкинув убік піхви. — Зараз усі побачите, як цей лотр благатиме про помилування. А потім, я, як і обіцяв, поставлю на коліна його підстилку!

Ну, що ж, ні відібрати, ні додати.

Я теж оголив шаблю, ступив уперед і нічого більше не встиг. Секундою пізніше у горлі шляхтича з'явився ніж. Як за помахом чарівної палички.

Значний випустив шаблю і схопився обома руками за ніж. Згарячу спробував витягнути його, але досяг лише того, що з рота і рани бухнула кров. Лісовчик захитався, очі його заскленіли... Він упав навколішки і повалився ниць на землю. Смикнувся ще кілька разів і застиг.

— Пробач, отамане… — пробурчала тихенько позаду мене Меліса. — Він образив не лише тебе.

— Гей! Що тут діється? — вискочив наперед ще один шляхтич. — Панове! Якісь безрідні наших очах ріжуть як свиню нашого ж товариша, а ви мовчите? За зброю! Покажемо їм, що означає зачіпати лісовчиків!

Я вже відкрив рота, щоб скомандувати «До бою!», але вчасно побачив, що окрім цього горлопана, решта не поспішає хапатися за зброю.

Майже в кожному чоловічому колективі трапляються такі ідіоти, яким наче чорт нашіптує. Вони не можуть жити спокійно, постійно намагаються зачепити кожного, кого вважають слабшим. Вважаючи, що решта недостатньо їх поважає, і вони такими вчинками намагаються добрати до рівня. Довести, що крутіші за варені яйця. І цей страх, невпевненість у собі настільки засліплюють, що вони вже не в змозі адекватно оцінювати ні ситуацію, ні суперника. У компанії лісовчиків таких знайшлося одразу двоє.

— Може, вистачить образ? Невже більше немає ворогів у Речі Посполитої, що її шляхтичі вважають за краще рубатися один з одним?

— Шляхтичі? — ще голосніше закричав лісовчик. — Ставай до поєдинку! Якщо справді шляхтич, а не бидло!

— Як пан бажає…

Може, лісовчик був і непоганим рубакою, але зараз — виведений із рівноваги — напав так безглуздо, що я цілком міг закінчити поєдинок одним зустрічним уколом. Але надмірне милосердя не сприяло б моєму авторитету. Досвідчені воїни, вовки війни могли схилити шиї тільки перед таким самим звіром, як вони самі. Тільки ще лютішим і сильнішим. А мені потрібна від них абсолютна покора. Хоча б до кінця завдання.

Станцював ліворуч, дозволяючи шляхтичеві пробігти за своїм же молодецьким ударом. Яким він легко розполовинив би дубовий каган. Я так само міг кольнути ляха в спину чи зад, але принижувати ворога не входило в плани. Не варто ображати воїна на очах бойових товаришів... Тим паче, коли той начебто захищає честь загиблого. Можуть неправильно зрозуміти. Зараз вони мовчать, бо не ми почали. А перегну палицю — настрій швидко зміниться. Аж до «наших б'ють!»

Зачекав, дав поновити рівновагу. Достатньо й того, що сонце тепер у мене за плечима.

— Язиком пан краще вправляється... — зовсім мовчати теж неправильно. Просто говорити треба так, щоб ніхто, крім нас, не чув або сказаного не розібрав. — Якщо шукаєш мої чоботи, то вони нижче. Вилизуй. Я почекаю.

— Ти небіжчик! — втрачаючи залишки самовладання, загарчав лісовчик. — А коли випущу тобі кишки, то займуся твоєю повією! А коли вона нам усім набридне — здеру з неї шкіру. Зроблю собі опудало на згадку.

Що їх так зациклило? Ні про що інше думати не можуть? Так начебто з будинку розпусти втекли, повинні бути стриманішими. Чи вся проблема в тому, що не встигли зняти напругу, от і кидаються на жінок, як шалені. Але, в будь-якому разі, дякую... Цей крик викликав несхвальне ремствування, остаточно відштовхуючи навіть тих, хто міг би ще стати на його бік.

— Що ж, пан сам вибрав свою долю... — розвів руками, закликаючи всіх до свідків. — Я попереджував.

Той заверещав ще е щось, вже неважливо що, і знову напав. Намагаючись швидкістю та потужністю атаки зломити мене, змусити вдатися до захисту, а там і підловити на якийсь фінт. Впевнений, такий досвідчений боєць мав у запасі не один хитрий і підлий трюк.

Вибач, пане. Не в цьому житті... Зараз я і сильніший, і швидший.

Клинки зіткнулися тричі, коли шляхтич зрозумів, що пропав. Його очі розширилися від жаху і ненависті. Рот відкрився, готуючись промовити прокляття або попросити про помилування... Ліва рука зашарила по поясі, мабуть, шукав кинджал... але я не дав йому шансу. Спіймавши шаблю супротивника в той момент, коли вона вже починала опускатися на мою голову, заплів своїм клинком, повів убік і відпустив.

Цей прийом знайомий багатьом бійцям, і закінчується він ривком, після якого шабля вилітає з руки. А от якщо вдається втримати зброю, то ворог сам відкривається для тичка вістрям у шию або пах.