Читати книгу - "Сфера води, Mr Simon"

Наїріс відпустила нас і тепер пливла попереду, її хвіст малював у воді спіралі, схожі на нотні стани. Даневір, завжди елегантний, ковзав за нею, ніби підводний балетмейстер.

— Ти бачиш це?! — він показав углиб.

Там, у синій безодні, вирисувалось місто. Не з коралів чи перлин — з уламків кораблів. Стіни з мачт, покриті ракушками, вікна з кришталевих медуз, площі, де русалки-торговки продавали пісні, запечатані у бульбашках.

— Ласкаво просимо до Акваріона, — голос Наїріс звучав прямо в голові. — Місто, де навчаються ті, хто не вміє плавати.

— Гей, я чудово плаваю! — заперечив я, але мій рух нагадував штовханину п’яного моржа.

Вона взяла нас за руки. Її дотик був холодним, але всередині нього пульсувало тепло, схоже на ритм прибою.

— Тепер дихайте. І слухайте. Ваші серця — це тепер барабани. Океан — диригент.

Ми пірнули глибше. Тиск збільшувався, але перлина з моїм гроулінгом перетворювала його на мелодію — важку, глибинну, ніби бас-гітара, що грає в утробі кита.

— Саймоне! — Даневір показав на щось попереду.

Гігантські ворота. Викурені з чорного коралу, вони висіли в воді, немов портал у інший вимір. На них висіли замки — мільйони замків, кожен у формі серця.

— Це... — Наїріс зупинилась. — Тут починається ваша наука. Кожен замок — це обіцянка. Обіцянка не забути, хто ви є, коли океан почне змінювати вас.

— А якщо ми вже не пам’ятаємо, хто ми? — запитав я, відчуваючи, як музика в мені змішується з шумом глибин.

Вона усміхнулась, і цього разу її усмішка була теплою та привітною:
— Тоді ви будете тими, ким захочете.

Ми пройшли крізь ворота. За ними — безодня, що мерехтіла світлом, як нічне місто, перевернуте догори дригом.

— Думаю, це буде найдивніша частина пригод, — проворкотів Даневір, але його очі сяяли, як у хлопчини, що вперше бачить феєрверк.

А я... я чув. Океан справді шепотів. Він говорив мовою рифів, тріщин, загублених кораблів. І десь глибоко всередині моя музика відповіла йому. Не ревом, а співом.

Наїріс зникла. Або стала водою. Або залишила нас самотніми серед магії, яку ми мали опанувати.

— Що робимо тепер? — запитав я, але відповіддю був лише сміх Даневіра, що перетворився на зграю бульбашок.

І зрозумів: це не кінець. Це перший акорд.

P.S. А повітря яке ми вдихали стало солоним, але ми звикли.

Глава 3 Спів нав’ї.

Вечірнє сонце розфарбувало світ у золотистий колір. Всі, хто має бодай якесь відношення до фото чи відеозйомки, називають це «золотою годиною». Світло грало на воді, примружувалося на обрії, блимало в очі — і заважало нам нормально роздивитись острів, який зненацька виринув просто на нашому шляху.

Його темний силует складався з двох скель — одна трохи вища за іншу. Лише коли ми майже впритул підійшли, стало видно, що між ними сховалася маленька бухта. Розміром — точнісінько під наш пліт. Або під дуже скромну яхту. Даневір скерував нашого дерев’яного чудовиська прямо туди. Пліт зітхнув, заскрипів і м’яко виповз на пісок. Ми зістрибнули, підтягнули його трохи вище, щоб жодна надто завзята хвиля не спробувала знову відправити нас у відкрите море — цього разу без транспортного засобу.

Коли подих трохи вирівнявся, ми почали роззиратись. Хотілося зрозуміти, що це за земля така, й чи зможе вона нам якось стати в пригоді.

Острівець був завдовжки метрів сто, завширшки — тридцять. Точніше сказати було складно: скелі майже вертикально спадали в море, тож у нашому розпорядженні був лише пляж.

Колись я мріяв про такий острів — щоб усамітнитись, щоб тиша, щоб ні душі. Але тепер раптом збагнув головний недолік: питної води немає. Ми знайшли невелике заглиблення в скелі, до половини заповнене рідиною — й одразу ж усе випили. Вода мала солонуватий присмак і пахла йодом.

Даневір витер губи, вдихнув на повні груди й озвучив наші перспективи:
— Так, це нас трохи врятує, але не надовго. Очевидно, сюди потрапляє дощова вода. А під час шторму — морська. Виходить, бухта не така вже й захищена.

— І що нам робити? — запитав я, озираючись.

— Відпочивати, — посміхнувся Даневір. — Принаймні можемо вперше за довгий час переночувати на твердій поверхні. Зранку спробую видертись на ту скелю, — він кивнув на темніший відтінок каменю, — ніби там якийсь прохід. Подивлюся, що й до чого.

Потім він гмикнув і зиркнув на мене:
— Ти ж у нас не орієнтуєшся зовсім?

— А звідки? — я розвів руками. — Я навіть не впевнений, що он той бік — це захід, — промовив я, показуючи на сонце.

— Саймоне, — поблажливо посміхнувся Даневір, — якщо сонце там заходить, значить, це і є захід.

— От бачиш... Я знаю лише те, що ти мені розповів. Тож з мене орієнтувальник як з ховраха дирижер. І я більше не спелеолог.

— Хто-хто? — підозріло перепитав Даневір.

Я зам’явся:
— Е-е... людина, яка досліджує печери. Коли був підлітком, я трохи займався. Спускалися, лазили по мотузках... колись навіть була тритижнева експедиція в Крим... — я махнув рукою. — Але зараз це не має значення. Нам би не спелеолога, а скелелаза. І все те обладнання — карабіни, жумари...

Я говорив усе менш переконливо. Нарешті зупинився.

— Хоча... яке це має значення, якщо в нас нічого з цього немає? І навіть якби було — не певен, що зумів би згадати, як це все працює. Востаннє я використовував ці навички років тридцять тому.

Поки я торочив, Даневір дивився на мене, як на дивакувату, але симпатичну форму життя. Я знітився, розвів руками й буркнув:

— Нн...ууу... От. Добре хоч на острові немає дерева, щоб мене спалити.

— А у вас і так роблять? — зацікавлено запитав він.

— Колись — так. Хоча й зараз бувають подібні непорозуміння. Люди, які ходили в школу, але нічого не запам’ятали, вірять у все, що написано... — я затнувся, зітхнув і завершив фразою, яку точно не слід було вимовляти: — ...в інтернеті.