Читати книгу - "Джерело, Ларія Ковальська"

      Тарас повернувся до міста і знову взявся до роботи. Щодня він телефонував дідусеві і розпитував про Соломію, але дід нічого конкретного на казав. Це дуже гнітило Тараса, але зробити він нічого не міг.

      Настала п'ятниця. На вказану годину Тарас приїхав у клініку. Артем з Еммою вже там були. На щастя, Тараса Емма вже більше його не турбувала, можливо через приїзд Артема. Хоча й так вона достатньо накапостила Тарасу.

      Результати тесту Тараса не вразили. Він і так знав, що не являється батьком цієї дитини. Батьком був Артем.

- От бачиш, Артеме, я тобі це й казала. А ти сумнівався! – Зраділа Емма. – Тепер ти  зобов'язаний мені допомагати!

- Дитині – так, а тобі…

- Я ношу під серцем твоє дитя!

- Отож, носи обережно! Бо тільки з дитям щось трапиться, пиняй на себе!

- То ти мене відвежеш…

      Тарас не став втручатись у їхню розмову, з братом хотілось поговорити, але сам на сам. Тому Тарас поїхав на роботу, щоб закінчити там ще декілька страв, а тоді поїхати в село і розшукати Соломію.

    Тарас їхав у село. На душі було геть паскудно. Знову буде шукати розради у цілющій джерельній водиці. А ще… Як же він сподівається там зустріти Соломію. При згадці про Соломію, серце у нього защеміло. Вони давно не бачились, а йому так її не вистачає. Лише з нею останнім часом він почувався щасливим.

       В машині було душно. Червнева спека тривала ось уже декілька днів підряд і навіть на вечір не спадала. Навкруги вся рослиність зів'яла від пекучого сонця і покрилась товстим шаром пилу. Тарас на ходу відкоркував пляшку мінеральної води і зробив кілька ковтків. Вода була теплою і зовсім не освіжала. Хотілось джерельної. Залишилось лише кілька кілометрів…

       Тарас залишив машину на узбіччі і спустився до джерела. Здавалось,  він потрапив в інший світ. Легка прохолода миттю огорнула його. Він став пити воду з пригорщі і ніяк не міг насолодитись цим неповторним смаком. Потім вмився. Стало легше, втома відступила, натомість підступила до серця гіркота. Стояла тиша. Тарас сів на повалене дерева і став чекати… Довго чекав та марно… Коли стемніло, поїхав до діда.

- Ой, Тарасе, а я вже думала, що ти не приїдеш! – Вигукнула бабуся, коли онук з'явився на порозі їхнього будинку. – Вже все зі столу зібрала, але ти присідай, зараз все дістану.

- Не потрібно, бабусю. Я не голодний. В таку спеку їсти зовсім не хочеться. – Геть понурим голосом відказав Тарас. – А дідусь де?

- А от повечеряв та пішов до сусіда про щось там побесідувати. То, може, тобі хоч кваску холодненького налити?

- Так, квасу можна… Візьму і піду на лавку, зачекаю дідуся…

     Домашній квас у бабусі завжди був дуже смачним.  Тарас сидів на лаві, попивав холодний напій та все поглядав на хвіртку – чи не повертається дід Улас. Та він чомусь барився. А Тарасу так хотілось почути від нього якусь хорошу звістку про Соломію.

       Дід Улас повернувся опівночі. Здивувався, коли побачив, що Тарас чекає його на лавці.

- Не спиш, синку? – Спитав дід, сідаючи поруч з хлопцем.

- Не спиться… - Важко зітхнув Тарас. – Скажіть, дідусю, а не чули ви чогось про Соломію? Я її чекав біля джерела, а вона так і не прийшла.

- Ех… - Дідусь і собі зітхнув. – Квас бабусин смакує тобі?

- Звичайно, хіба він може не смакувати? То що ви не чули про Соломію?

- Чув, синку, чув… Та це тебе не втішить.

- І що ж? – Нетерпляче спитав Тарас.

- Вони з матір’ю поїхали.

- Як поїхали? Куди? Чому? Але ж вони повернуться?

- Ти ставиш багато запитань, та я не знаю жодної відповіді. Я недавно зустрів лісника, він недалеко від них живе. Та от він і казав, що матір із донькою поїхали…

- А кінь Соломії?

- Казав лісник, що доручила догляд за ним однокласнику Андрієві, синові Петренка, вони живуть по той бік села. Лісник розповідав, що дівчина плакала, прощаючись із цим конем.

- Бідна Соломія. І все це через мене. Куди ж вона подалась? Де її знайти? Я навіть не знаю у якій країні знаходиться її батько.

- Синку, мабуть, краще забути… Ти ще когось зустрінеш!

- Ніхто мені більше не потрібен! – Вигукнув Тарас і пішов спати. А наступного ранку, з самого досвіту поїхав до міста. Тепер йому було все байдуже.