Читати книгу - "Амулет Паскаля"

— Ти теж це відчуваєш?! — Я так голосно скрикнула, що на нас обернулися ледь не всі завсідники кав’ярні і закивали головами, миротворчо підводячи свої келихи.

— Вони гадають, що ми вже почали сваритися… — посміхнувся він.

— Коли ти поїдеш звідси, — додала я, — уявляю, скільки співчутливих поглядів я отримаю. Бр-р-р…

— Ти впевнена, що я поїду сам?

— Я впевнена в тому, що інакше не може бути. Я це ЗНАЮ. І думаю, що грати треба чесно, якщо погодився. Не треба розчаровувати старигана. До того ж, між нами велика різниця: на відміну від тебе, я тут маю контракт, обов’язки. І… не беру участі в грі. Тобто не знаю свого майбутнього. На відміну від усіх вас.

— Невже ти гадаєш, що ця гра в майбутнє серйозна?! Не бери все на віру! Господи, якби тебе тут не було, я б не замислився, наскільки далеко зайшли жарти мсьє Паскаля! Поїдьмо зі мною! Хоч зараз!

— Знаєш, краще не допити, ніж перепити… — сказала я. — Тоді спрага, яку ми відчуватимемо віднині скрізь і завжди, не дасть нам забути одне одного…

— Ця теорія не для чоловіків… — посміхнувся він.

— Але — для тих, хто пише романи, — у відповідь посміхнулась я. — І має пережити ще багато інших пригод… Інших романів…

— Хто тебе зробив такою мудрою? Цей старий?

— Я зовсім не мудра. Я просто це звідкись знаю…

— Я… — почав він, дивлячись так, що я опустила очі, — я…

— Бульбашки… — жорстко відмовила я. — Гумові бульбашки! Щільні і порожні!!!

І він більше нічого не сказав.

4

До помешкання повернулася пізно. Кляті листи валялися на ліжку. Вони не щезли, не розчинилися в повітрі. Я мала працювати — робити невідомо що і навіщо. А який сенс у тому, що я розливаю вино, розважаюсь балачками з матусею Же-Же і пиячу в дерев’яній кав’ярні?! До речі, раптом подумала я, а скільки це все триватиме?! Розкидала речі, розворушила валізу і на її дні знайшла копію контракту: скільки?! Я точно знала, що термін і дата позначені в кінці! Але їх не було! Лише — печатка і мій підпис. Як я могла так вляпатись — потрапити в пастку?

Більше того — в залежність. Саме так. Я відчувала залежність від усього, що оточувало мене.

Від цього отруйно-свіжого повітря.

Нічного марення.

Мальовничих садів.

Свого величезного вікна з виглядом на гори.

Стрижених газонів.

Дзвонів на дзвіниці.

Китайських дзвоників у моїй голові.

Цибулинного супу матусі Же-Же і її кави.

Картин і фотелів.

Сходів, що зменшують час і відстань.

Дев’яноста пар білих шкарпеток (десять я вже зносила).

Своїх солодко-незавершених думок…

Усього, що називалось одним іменем.

Мсьє Паскаль…

Аби тільки він не почув! Я затулила обличчя подушкою і завила, як вовчиця.

…Хвилини за три вити стало приємно. А за чотири — погудівши ще два-три такти, я відчула полегшення. Так, мабуть, ревуть діти зі справжньою насолодою.

Діти! Я витягла спіднизу один із конвертів. І ще схлипуючи, розпечатала його. І була розчулена круглим дитячим почерком з купою помилок.

«Привіт!

Вчора я з мамою прокатався на метро. Це така підземна залізниця у великому місті. Ми поїхали в центр купити мені нові штани, бо з тих, синіх, я вже виріс. В метро я дивився телевізор. Телевізор висів під стелею і показував рекламу, а ще — зупинки. Мама сказала, що я — товстий, як американець.

Сказала, що товстий і білий. Сказала, що всі американці — товсті і брезклі. Тобто — білі. Я сказав — не всі! Мама сказала — всі, всі! І ти такий, як вони.

Я дивився телевізор. Всі поглянули на мене, і я зробив вигляд, що мені байдуже. У мене під пахвами були вологі плями від спеки. Мама сказала, що не треба було одягати нову футболку, бо я сильно пітнію. Як свиня. Всі свині сильно пітніють, сказала мама. Не всі — сказав я. Мама сказала, що я впертий і їй зі мною важко.

Моя мама дуже красива. Вона не товста. Вона ходить у джинсах…

Тепер вечір, і я думаю: чи не знаєш ти, хто вигадав метро?»

Ну і сука ця невідома мамашка в джинсах, розлютилась я. Прикро, що мене там не було, я б їй сказала парочку приємних слів! Взагалі не терплю, коли ображають дітей і тварин. Я цього бачити не можу! Падлюки-дорослі лупцюють своїх малих прямо на вулицях, без упину роблять зауваження — те не роби, туди не ходи, скажи «золоте слово», мовчи, не крутись, йди прямо, йди поруч, не проси, не клянч, не реви… Зараз я б із більшим задоволенням засіла за лист тій матусі! Можливо, це було б непоганим тренажером для мого нинішнього роздратування. А от що написати хлопчику? Адже він не питав — як звести з білого світу рідну матусю. Навіть і гадки про це не мав!

Пацан, як справжній пацан, конче хоче з’ясувати, який дідько вигадав підземну дорогу.

А який дідько її вигадав? Де мені взяти ці відомості? У містечку не було бібліотеки, а книжкові полиці мсьє Паскаля завантажені якимись старовинними фоліантами. В них хіба що можна знайти алхімічні рецепти виготовлення золота з собачого гівна!

Я замислилась… І почала так: «Метро існує в багатьох країнах світу. Для того аби потрапити до нього, треба купувати жетони або одноразові чи багаторазові картки…». Плюнула. Розірвала папірець. Почала знов: «Один з великих винаходів, що вважається досягненням технічної думки…» Викреслила. Подумки вжила ідіоматичний вираз, котрий характеризує інцестичні статеві стосунки. Потім сказала: «Прости, Господи…» і знову взялася за перо: «Метро виникло на початку XX сторіччя…» Ні, мабуть, раніше. І знову зібганий папірець полетів на підлогу.

У моєму прочиненому вікні висіла всього одна, але дуже яскрава зірка. Я погризла кінчик ручки. І почала водити нею так, ніби це робила вона, а не я.

«Як на Землі з'явився дикобраз? Я завжди думала про це, коли була у твоєму віці, — тому, що в моєму місті зовсім не було метро! І ось що надумала.

…В одному прадавньому лісі жив маленький звір — Невідомо-Хто.

Він мав таку ніжну і тонку шкіру, що на сонці крізь неї просвічувалося серце — маленька чорна крапка. Крапля дощу чи листок, що зривався з дерева і падав на нього, завдавав неабияких прикрощів. І тому Невідомо-Хто весь час ховався у своїй нірці під жмутком торішнього листя. Він підтягував ноги