Читати книгу - "Амулет Паскаля"

Але одного разу Невідомо-Хто вирішив: „Так жити неможливо!“ і вийшов з нірки.

На межі лісу і поля він побачив зграю Мишей. І зрадів: Миші були дуже схожі на нього. Тільки мали хутряну шубку і були надто спритні. Невідомо-Хто зрадів, що зустрів друзів. Але Миші хором сказали: „Ти не з нашого племені. Ти великий і незграбний. Іди геть!“ Невідомо-Хто повернувся до своєї нірки і зарився носом у листя. Тієї ночі він погано спав, увесь час крутився уві сні, чухав вуха і попискував. А коли настав ранок, із здивуванням помітив, що на ньому виросла… голка.

— О, я тепер — єдиноріг! — зрадів Невідомо-Хто і пішов до Єдинорогів.

Єдинороги були великі і суворі. Вони забили копитами:

— Геть! Ти — не з нашого племені! Краще не потрапляй нам під копита — розтопчемо!

І Невідомо-Хто знову сховався в нірку. І знову спав погано…

А під ранок поруч із тою голкою з’явилася ще одна… „Тепер я — справжній Олень!“ — подумав Невідомо-Хто і вирушив до Оленів. Але красені-Олені навіть не почули, що до них хтось гукає!

Наступної ночі поруч з двома голками виросла третя. Це було дуже схоже на корону. „Я, певно, принц!“ — вирішив Невідомо-Хто і пішов шукати своє королівство. Але його проганяли звідусіль. У звірів був свій цар — Лев, у птахів — Орел, у риб — Кит. І всі сміялися над незграбним шукачем трону. А кожна ніч, під час якої Невідомо-Хто ображено сопів і зітхав, приносила все нові й нові голки. Зрештою, їх стало так багато, що Невідомо-Хто став більшим за самого себе вдвічі. Йому було важко носити на собі своє колюче і гостре вбрання, але тепер уже ніхто не наважувався образити його. Так маленька тварина стала великим Дикобразом. І Миші, і Олені визнали його. Але він уже не міг спати, підгорнувши ніжки під черево. Як раніше…»

Я навіть не перечитала. А навіщо? Повністю довірилася ручці.

Наступний лист був від дівчинки. Він був маленьким: «Поясни мені, будь ласочка хто головніший — Принцеса чи Королівна?»

Я вже не гризла кінчик моєї помічниці — ручки. Вона стала продовженням пальців і вправно заходилася виписувати різні слова:

«…Принцеса жила на залізничній станції посеред темного лісу. Звісно, ніхто не знав, що вона — Принцеса. Тільки вона сама.

Але якось, коли однолітки вихвалялися обновами, а їй не було чим похвалитися, вона відчайдушно вигукнула:

— А я — Принцеса!

З того часу всі глузували з неї. Але Принцеса була упевнена, що десь далеко, де закінчується ліс, а вітер припиняє наспівувати свою довгу сумну пісню, — сяють вогні її справжнього помешкання. І там у мармуровому палаці з кам'яними левами біля входу на неї чекає Принц. І тому Принцеса навіть взимку виходила на станцію зустрічати потяги і пильно вдивлялася: чи не їде в одному з них Принц?

А цієї зими трапилось ось що…

…Потяг виспівував пісню — „Так-такі-тук, тук-такі-так“ і продирався крізь снігові замети. Принц зі щемом вдивлявся у засніжені рівнини, в хащі посріблених інеєм дерев, що пропливали за вікном. Він завжди нудьгував у потягах і не знав, чим себе зайняти. „Життя минає марно, — міркував Принц. — У моєму Королівстві так нудно! Мати плекає своїх пекінесів, батько весь час грає в шахи. А мені нема з ким перекинутись добрим словом! Учитель танців набрид зі своїми стрибками, вчитель музики любить тільки свою флейту, а стара няня вже не розповідає казок перед сном і не приносить у ліжко склянку теплого молока… Батько мріє, аби я одружився, але всі принцеси такі вередливі й негарні! І до того ж у жодної немає косичок!“ Разом з Принцем у купе їхала Старша Фрейліна з донькою та Міністр Фінансів. Фрейліна постійно штовхала доньку ногою і примушувала посміхатися. Її носата донька на ім’я Аделіна увесь час упускала з рук то хусточку, то віяло. Принц нахилявся за ними, аж поки у нього заболів поперек. Міністр Фінансів без угаву говорив про політику і вихвалявся своєю заощадливістю. Принц втомився від цього товариства і вийшов у тамбур.

Потяг поволі скидав швидкість.

— Станція „Три капелюшки“! — оголосив провідник. — Стоянка три хвилини!

„Це ж треба… „Три капелюшки“… — подумав Принц. — Я й не знав, що у наших краях є така станція“. Вікно в тамбурі було вкрите сніговими візерунками, і Принц почав видмухувати в ньому круглу шпаринку, а потім припав до неї оком…

І побачив Принцесу! Він одразу ж упізнав її! Так, так, він нізащо не сплутав би її з жодною дівчиною у світі! У неї були такі самі блакитні очі, які він сто разів бачив уві сні, така ж привітна усмішка і такі ж тендітні руки. А головне: з-під картатої теплої хустки виглядали дві немодні косички, перев'язані пурпуровими стрічками. Так, так — це була Принцеса! Вона стояла сама-самісінька посеред снігових заметів і дивилася на потяг. Вітер розвівав її спідницю, тріпав хустку і стрічки на косичках.

„Це вона! Як добре, що я вийшов у коридор! — подумав Принц. — Але як холодно!“ Принц побіг до купе за мантією і капелюхом. Поки він одягався, потяг здригнувся один раз, другий. А потім повільно рушив з місця. Принц помчав до тамбура і штовхнув металеві двері. Вони були зачинені. Тоді Принц щодуху побіг по вагонах, часом поглядаючи у вікна. Він бачив, що і вона помітила і також упізнала його. Вона стрепенулася і, гублячи важкі черевики, теж побігла за потягом. Принц перебігав з вагона у вагон, але скрізь двері були міцно зачинені. Нарешті Принц дістався до останнього вагону. Далі бігти не було де! Він припав до вікна і з відчаєм бачив, як Принцеса біжить засніженою рівниною, а пурпурові стрічки злітають з її кіс.

Потяг знову виспівував свою нехитру пісеньку. В купе вкладалися спати. Принц піднявся на верхню полицю і заплющив очі. „Нічого, я невдовзі повернуся і заберу її!“ — подумав він, засинаючи.

Вранці Принца зустрічала галаслива свита. Його підхопили, закрутили, затисли в обіймах, повели до білого лімузина.

— Мені треба… Я повинен… — бурмотів Принц, пручаючись. Але його ніхто не слухав. У королівському палаці на нього чекав бенкет, кілька зустрічей з послами, відвідини п'ятьох красунь, котрі мріяли стати його подругами, та урок танців.

„Нічого, поїду завтра!“ — вирішив Принц, сідаючи до лімузина.

Увесь день він крутився як вивірка у колесі. Нарешті настала ніч і його лишили в