Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

Елізабет зайшлася сміхом.

— От вигадаєш таке! Я привезла цю книгу для тебе!

Марко з подивом подивився на дружину.

— Та вона важить, як кілька цеглин! І ти її із самого Константинополя везла у валізі!

— Я за ці дні геть забула про неї… — винувато усміхнулася Елізабет. — А вчора, коли ти поїхав, розбирала речі і знайшла. Аби знову не забути, поклала на ліжко, а потім заснула….

— Ні… я розумію, це, звичайно, романтично, — проказав Марко, сміючись. — Ми її читали, коли познайомились, і все таке… Але ж вона така важелезна!

— Романтика тут ні до чого, — заперечила Елізабет. — Її попросив передати тобі мій батько. Сказав, що це важливо… — вона багатозначно подивилася на Марка. — Ти ж знаєш, він даремно такі речі не говорить. Подивись, там має бути закладка, Марку, ближче до середини…

Він зачудовано подивися на Лізу, зручніше підмостив подушку під спину, не випускаючи її з обіймів, підсунув книгу до себе.

— Ну… що там? — нетерпляче поцікавилася вона. — Батько казав, що коли ти прочитаєш, то усе зрозумієш…

Марко перегорнув кілька сторінок. І справді, ближче до середини книги побачив срібного хреста завбільшки із його вказівний палець.

У центрі перехрестя, якраз посеред вигравійованої троянди, був отвір, через який можна було б устромити тонку голку.

З одного боку хрест прикрашали майстерно вирізьблені чудернацькі символи, а з іншої — напис латиною.

Вочевидь, пан Сеймур не так давно почистив його, бо старе срібло мало свіжий, оновлений вигляд; добре проглядалися і символи, вигравіювані на хресті, і латинські літери.

— І що тут у нас? — Марко провів пальцем по сторінці. — Так, так… Історія часів королеви Маргарити Шотландської… Тієї, пам’ятаєш, що доводилася онукою…

Потрібні рядки, відмічені олівцем містера Сеймура, одразу втрапили в око.

Марко пробіг очима. Краще всівся, не вірячи своїм очам. Увесь час, поки був у Стамбулі, він міг просто прийти до Сеймура, взяти цю книгу в руки і переглянути ще раз… Але коли познайомилися з Лізою, читання було радше приводом, аби побути з нею наодинці, розвагою, а не вивченням давньої історії Британії та Шотландії. Йому просто було приємно читати для Лізи… Але як, як він міг таке не угледіти одразу?

Марко перегорнув сторінку назад, потім вперед. Схоже, з усього попереднього й наступного тексту Річард Сеймур вирішив привернути його увагу лише до цього розділу. Він, вочевидь, знав про його існування у книзі раніше і про його зміст теж знав. Тепер Марко пригадував… Сеймур навіть щось говорив тоді, п’ять років тому, про Маргариту та Анну Ярославівну… Але він не надав тому особливого значення…

— Прочитай, що там, — проказала Елізабет.

— Хвилинку, люба… Хай я прийду до тями… — відповів він. — Бути цього не може! Ну, слухай…

… «Житіє святої Маргарити, королеви шотландців», укладене її духівником, преподобним отцем Турготом на прохання її доньки, принцеси Едіти, дружини англійського Генріха І, Боклерка, а також «Хроніка» Роджера із Хоудена розповідають, що року 1078-го Маргарита Шотландська, благочестива королева і вірна донька Римської церкви вирішила таємно допомогти у боротьбі за великокняжий престол своєму родичеві, рідному дядькові Ізяславу Ярославовичу, третьому сину великого київського князя Ярослава, який у ті часи був сватом усіх знаних європейських дворів.

Звичайно, королеву Маргариту, що народилася і зростала на Туманному Альбіоні, більше цікавило поширення впливу дорогої її серцю Римської церкви, а не боротьба за владу дядька, якого вона ніколи не бачила в очі… Однак князь Ізяслав ратував за об'єднання своїх володінь із Римом, і Маргарита на таємне прохання церковників погодилася допомогти родичу. Року 1078-го, у супроводі загону озброєних до зубів шотландських лицарів та монахів-бенедиктинців, яким вона всіляко протегувала у Шотландії, Маргарита відправила віз, наповнений скринями зі щирим золотом та усілякими коштовностями. Цей щедрий дар мав допомогти її дядькові у боротьбі із власними братами, противниками входження київських земель під юрисдикцію Риму. Однак на момент прибуття на батьківщину предків королеви Маргарити її посланці дізналися, що князь Ізяслав загинув у бою, а їм самим загрожує смертельна небезпека.

Посланці разом зі скарбом, подолавши важку і небезпечну путь, не могли знову повернути назад, до Шотландії. Вони саме дісталися до поселення Роматинці на Збручі, що розташовувалося на східному краї незвіданих диких полів — сьогодні це торгівельне і жваве містечко Тарноруда на кордоні з Польщею. Там вони й зупинилися, заклали храм, а скарби, зібрані королевою Маргаритою для її родича, заховали у потаємному місці до кращих часів, заснувавши з усіма причетними до таємниці місцезнаходження скарбу Орден Білої Троянди — улюбленої квітки своєї володарки. Таємницею володіли лише брати ордену — місцеві вищі церковники та посвячені можновладці. Але з часом таємниця згинула у товщі віків…

Марко перевів здивований погляд на Елізабет.

— Нічого собі…

— Там сказано щось про поселення… Роматинці… чи як там його ще названо… Тарноруду на Збручі, — промовила вона. — А де це, Марку? Я не дуже орієнтуюся у географії твоєї батьківщини…

— Це не так далеко від Кам'янця на Поділлі, того міста, звідки я родом, — сказав він. — На північ. Я у Тарноруді неодноразово бував… і навіть чув про щось таке подібне… Тільки ніколи не думав, що ті історії можуть виявитися правдою. Лізо, — замислено додав Марко. — Пригадай, а твій батько нічого більше не переказував? Бо якщо він звелів тобі привезти оцю книгу аж до Варшави… то я не думаю, що то він так пожартувати вирішив…

Елізабет зручніше вмостилася біля Марка.

— Переказував. Але з моменту мого прибуття до Варшави усі події розвивалися так стрімко, що я просто забула тобі розповісти…

— Про що саме?

Ліза вказала на срібний хрест.

— Він звелів передати тобі оце… Батько завжди користувався ним як закладкою при читанні, — пояснила вона. — Подивись, Марку, тут є різноманітні символи й надпис…

Він став уважно роздивлятися ті символи філігранної роботи на рисах хреста.