Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Я знала, що через мій вигаданий грип маму мучили докори сумління. Після обіду їй зателефонував Фальк де Віллерз і передав рекомендації доктора Вайта: мені слід було залишатися в ліжку й пити багато гарячого чаю. Мама дуже переймалася, що не прислухалася до моїх скарг сьогодні вранці. Вона власноруч вичавила мені сік із трьох лимонів, а потім ще півгодини сиділа біля мого ліжка, аби впевнитися, що я випила все до останньої краплі. Та все ж, мабуть, я трохи перестаралася, стукаючи зубами, як від ознобу. Мама принесла мені ще дві ковдри, попідтикала їх мені зусібіч, а під ноги поклала теплу грілку.　

— Я така кепська мати, — бідкалася вона, гладячи мене по голові. — Надто ж зараз, коли тобі так тяжко.　

Авжеж, мені справді було тяжко — через страшну спеку я обливалася потом, як у справжній лазні, а на моєму животі можна було, напевно, смажити яєчню.　

На якусь мить я поступилася і сповнилася неймовірного жалю до самої себе.　

— Хай там як, а мама ти чудова, — відповіла я.　

Мама ще більше занепокоїлась.　

— Сподіваюся, вони не змусять тебе робити щось небезпечне, ці божевільні старі любителі секретів.　

Відсьорбнувши чотири ковтки гарячого лимонного напою, я подумала: може, варто розказати мамі усі таємниці? Адже це було зовсім неприємно постійно брехати їй і приховувати від неї справді важливі речі. Хоча мені не хотілося б дуже хвилювати її і точно я не бажала нацькувати її на Вартових. До того ж не думаю, що їй сподобалося б, якби вона дізналася, що вкрадений хронограф я ховаю вдома, та ще й без нагляду стрибаю з його допомогою в минуле.　

— Фальк запевнив мене, що ти просто сидиш у якомусь там підвалі та робиш домашнє завдання, — сказала вона. — І перейматися мені потрібно лише через те, що ти занадто рідко буваєш на свіжому повітрі.　

Деякий час я вагалася, проте за мить криво посміхнулася мамі та сказала:　

— Він має рацію, там темно і страшенно нудно.　

— Це добре. Я б не хотіла, щоб ти пережила такі самі пригоди, як тоді Люсі.

— Мамо, а що саме тоді сталося? — За ці два тижні я вже неодноразово ставила це питання. Та ще жодного разу мені не вдалося отримати на нього детальну відповідь.　

— Люба, ти ж і сама знаєш, — сказала мама, знову погладжуючи мене по голові. — Ох, моя маленька! У тебе така висока температура. Ти просто гориш.　

Я обережно прибрала її руку. Дійсно горю. Та температура тут ні до чого.　

— Я справді хочу знати, що тоді сталося, матусю, — мовила я.　

Я бачила, що вона вагається, а потім мама ще раз переказала мені те, що я давно вже знала: Люсі й Пол вважали, що Коло Дванадцяти не має замкнутись, а ось Вартові їхніх поглядів не поділяли, тому Люсі й Пол украли хронограф та зникли разом із ним.　

— Втекти від Вартових практично неможливо, у них напевно є свої люди і в Скотланд-Ярді, і в Секретній службі США. Тож Люсі й Полу нічого іншого не залишалося, крім як стрибнути разом із хронографом у минуле, — продовжила я замість мами й непомітно розсунула ногами ковдри, щоб бодай трішки охолонути. — Ти тільки не знаєш, у якому саме році вони ховаються.　

— Так, повір, їм було дуже непросто покинути тут усіх і все, — здавалося, мама ось-ось заплаче.　

— Але чому вони вважали, що Коло Дванадцяти не має замкнутися? — Як же мені було жарко! І навіщо я тільки сказала мамі, що мене лихоманить?　

Мама дивилася кудись у порожнечу повз мене.　

— Я не знаю. Мені відомо, що вони не вірили в добрі наміри графа Сен-Жермена і вважали, ніби в основі таємниці Вартових лежить брехня. Я і сама тепер шкодую, що не хотіла тоді дізнатися більше… Але мені здається, Люсі вчинила слушно, що не розказала мені дуже багато. Вона не хотіла наражати на небезпеку ще й мене.

— Вартові вважають таємницю Кола Дванадцяти панацеєю від усіх хвороб. Якимись ліками, що допоможуть усім хворим світу, — сказала я й одразу зрозуміла, що ця інформація не була новиною для мами. — Нащо Люсі з Полом намагалися перешкодити винайденню таких диво-ліків? Чому вони були проти?　

— Тому що їм здалося, що ціна за них надто висока, — почала шепотіти мама, а потім у її очах забриніли сльози. Вона відвернулася і похапцем встала. — Спробуй трохи поспати, люба, — звичайним голосом сказала вона. — Я впевнена, ти скоро зігрієшся. Сон — найкращі ліки.　

— На добраніч, мамо. — Я б могла ще спробувати видобути з неї хоч що-небудь, але зараз я ледве дочекалася того моменту, коли мама вийшла. Я миттю скинула з себе ковдри й відчинила вікно, та так швидко, що дві голубки (а може, це були голубки-привиди?) злякано пурхнули з карниза. Коли Ксемеріус повернувся, відбувши контрольне облітання будинку, я вже встигла поміняти наскрізь промоклу від поту піжаму на нову, сухеньку.　

— Уже всі полягали спати, навіть Шарлотта пішла. Та вона не спить, а вирячилась у стелю і робить вправи для розтягування литкових м’язів, — повідомив Ксемеріус. — А ти схожа на якогось вареного омара.　

— Майже так я й почуваюся, — зітхнувши, я закрила на засув двері в кімнату.　

Ніхто не повинен зараз сюди зайти, а тим паче Шарлотта.　

Я відчинила шафу і глибоко зітхнула.　

Пробиратися на животі крізь дірку було дуже непросто. Мені довелося неабияк попітніти й надихатися пилу, поки я дісталася, нарешті, до крокодила, всередині якого, дбайливо присипаний тирсою, був захований хронограф. Моя піжама одразу забруднилася спереду, а збоку на ній теліпалося павутиння. Бридота та й годі.　

— Он там у тебе… кхм… певна дрібничка, — сказав Ксемеріус, коли я нарешті вибралася з шафи з хронографом під пахвою.　

Він показав мені на груди. «Дрібничка» виявилася величезним павуком завбільшки з долоню моєї Кароліни (ну десь так). Я ледь втрималася, щоб не зарепетувати, та так сильно, що прокинулися б не тільки мешканці будинку, а й, напевно, всього кварталу.　

Павук, якого я з себе струсила, мерщій кинувся шукати затишний притулок у моєму ліжку (ну не страхіття, і як тільки вони так швиденько перебирають вісьмома своїми лапками?).　

— Ох і бридота! Фу-у-у! — повторювала я