Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

Наступного дня, коли прийшла в офіс, із завмиранням серця чекала, що Стас знову почне розмову про особисте. Та все пройшло спокійно. Електронною поштою отримала завдання, ще дещо перерахувати, і попередили коли все-таки зберемось переглянути плани реструктуризації, що не подивились учора.

А потім все пішло, як по маслу, усі заглибились у роботу. З боку Плутара, абсолютно, жодних натяків не було. Мабуть, він мене таки послухав і вирішив дати спокій. Робочий тиждень пройшов без жодних драм та спектаклів.

Аж не віриться, що досі ніхто не знає, що в понеділок сталось. Або ж наші жіночки чемно тримають язики за зубами, поки я в їх компанії.

Мовчанка Плутара виводила з рівноваги. Мала б радіти. Але трішки прикро. Міг би хоч ще трохи по добиватись, щоб я мала можливість поламати з себе неприступну красуню.. перш ніж остаточно сказати, що у нас нічого не вийде. Та, мабуть, підіймати свою самооцінку коштом його гордості він мені не дасть. Що ж. Шкода, звичайно.

З того злощасного дня, я уже остаточно заспокоїлась. Навіть, коли ми все ж таки добрались до документів, і почали обговорювати плани, котрі я готувала, все пройшло спокійно в, абсолютно, робочій атмосфері. До речі, на це обговорення запросили і Таню. Там же її попередили, що на місце керівника розглядають її кандидатуру.

Як я і думала. Чоловіки вміють вести справи. Швиденько розібрались, що куди.

Після того, як уже погодили один із запропонованих мною варіантів. То Потоцький залишився з Танею обговорювати решту питань, щодо роботи підприємства. В тому числі підбір нових кадрів.

Правда тепер у Тані сталася дилема, чи варто погоджуватись на посаду, якщо через деякий час може звільнитись, і зайнятись сімейним бізнесом. Хоча бачу по її задоволеному обличчі, що така винагорода за її уміння і старання прийшлася їй по душі.

І, як вона мені шепнула на вушко, то реально розглядає можливість залишитись в "Оріні" на посаді директора. Мала б остаточно, сказати своє рішення в понеділок. Бо в п'ятницю, на корпоративі, Потоцький хоче представити її як нового керівника...

Якщо ж Вона відмовиться, то попрацює трохи в.о., поки не знайдуть когось зі сторони, або придивляться кого-небудь із виробничників.

Тож в нас робота кипить. І я остаточно розслабилась. Добровільно-примусово, викинувши той інцидент з голови. Тим більше ніхто — ні Потоцький, ні Плутар та, навіть, Таня жодного разу не обмовилась, про ті наші розбірки в понеділок. Ніби змовились. Що швидше всього так воно і є.

Тож завершивши робочий день в п'ятницю. Я поїхала додому, не думаючи, що до мене нагрянуть не прохані гості.

А таки з'явились. Знову Плутар. І знову обійшов, нашу таку кволу систему безпеки у під'їзді, у вигляді магнітного замка, який більшість часу був поламаний, аніж працював.

Та побачивши Станіслава на порозі своєї квартири, чомусь, нітрохи не здивувалась. Наче сама і чекала на його появу.

Так я пам'ятаю, що він усе старається довести до кінця. І наша розмова звичайно повинна була рано чи пізно відбутися. Дав мені час оговтатися, і обдумати ситуацію... хоча мало... я досі на роздоріжжі.

 І точно не знаю, чого хочу. Чи побути поряд з ним, ще хоч трохи? Чи уже нарешті рушити далі, і таки переступити через все це, через обривки наших почуттів, і спробувати влаштувати своє особисте життя?

Стас не поспішав заходити всередину.

- Прогуляємось? Чи поговоримо тут? - ну звичайно, зразу до справи.

- Проходь. Настрою кудись зараз іти не має. Тільки роззувайся. Я не маю часу часто прибирати.

- Я це помітив ще попереднього візиту. - я вже хотіла почати виправдовуватись, що таке у мене рідко стається, і то був важкий робочий тиждень. Та все ж втримала себе. Нічого я йому пояснювати не зобов'язана.

- Ти давай проходь, без лишньої балаканини. Тобі щось зробити? Чай? Каву? - все ж не забуваю, що хазяйка в цьому домі...

Та побачивши Станіслава на порозі своєї квартири, чомусь, нітрохи не здивувалась. Наче сама і чекала на його появу.

Так я пам'ятаю, що він усе старається довести до кінця. І наша розмова звичайно повинна була рано чи пізно відбутися. Дав мені час оговтатися, і обдумати ситуацію... хоча мало... я досі на роздоріжжі.

 І точно не знаю, чого хочу. Чи побути поряд з ним, ще хоч трохи? Чи уже нарешті рушити далі, і таки переступити через все це, через обривки наших почуттів, і спробувати влаштувати своє особисте життя?

Стас не поспішав заходити всередину.

- Прогуляємось? Чи поговоримо тут? - ну звичайно, зразу до справи.

- Проходь. Настрою кудись зараз іти не має. Тільки роззувайся. Я не маю часу часто прибирати.

- Я це помітив ще попереднього візиту. - я вже хотіла почати виправдовуватись, що таке у мене рідко стається, і то був важкий робочий тиждень. Та все ж втримала себе. Нічого я йому пояснювати не зобов'язана.

- Ти давай проходь, без лишньої балаканини. Тобі щось зробити? Чай? Каву? - все ж не забуваю, що хазяйка в цьому домі...

- В цьому плані нічого не змінилось, ввечері п'ю чай. - ай-ай-ай, вирішив уже з самого початку завдати темп розмови.

- Ок. я тебе зрозуміла. -  пішла швиденько на кухню, щоб зараз знову не зірватися. Все ж дратує він мене. Діє на мене, як червона ганчірка на бика.

Поки закипає чайник залишаюся на кухні, ніби краду для себе ще кілька хвилин, щоб зібратися.

І пам'ятаю, і знаю як вміє переконувати Стас у своїй правоті. Раніше він навіть коли знав, що не правий, до останнього переконував свого опонента в протилежному допоки той не здавався. Так і я зараз. Готуюся до битви...

Бо знаю, чого він хоче. І розумію, що не зможу йому це дати. В мене інша думка і інший погляд на всю цю ситуацію...