Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

Цінність володіння грішми стала константою в людській історії. Навіть за комунізму люди знаходили способи, щоб стати багатшими, ніж їхні товариші — у результаті опинялися при владі. Але те, що ми вважаємо класним та привабливим, постійно змінюється в часі та культурі: від людей у перуках та елегантних штанях до селюків та дурнів, від зображень в стилі Рубенса до звичайного рентгенівського знімку. Те, що ми цінуємо, зрештою, залежить від нас.

Конкурентна загадка

Отже, невже заробіток грошей важливіший, ніж догляд за дітьми? Уже, мабуть, очевидно, що я рішуче відповім — ні.

Принаймні в теорії решта частина світу погодиться зі мною. Енн Крітенден починає свою книжку «Ціна материнства» з банального спостереження: бути матір’ю — це найважливіша робота у світі. «У Сполучених Штатах Америки{204} материнство — це природна річ. Жоден статус не буде настільки священним, ніж цей, і жодна особа не вважатиметься настільки недоторканною, ніж мати». Навесні 2014 року набуло популярності відео{205}, у якому люди проходили співбесіду на посаду «операційний директор». Ця посада передбачала, що людина працюватиме постійно, без вихідних, обіду та навіть без сну. Вимагалися «неперевершені навики ведення переговорів та комунікабельність». За цю роботу не платили грошей. Кандидати на посаду відповідали: «Це негуманно!». «Це безумство!». Але в кінці співбесіди інтерв’юер сказав, що насправді хтось уже виконує таку роботу, і таких людей мільярди. «Це мами», — відповів співрозмовник. Обоє засміялися і подякували своїм матерям.

Але по інший бік цього відео до схвалення материнства ставляться лицемірно. Мені пригадався лист від молодої жінки, яка була в той час першим лейтенантом ВВС. Вона написала мені, що коли прийняла цю пропозицію, її залишив хлопець, бо було очевидним, що вона не ставитиме його кар’єрний розвиток понад свій. Вона написала: «Мій командир говорив{206} зі мною про пріоритети. Він запитував, коли я перестану так багато працювати й заведу сім’ю? Він показав мені фото своєї дружини та 5 дітей і сказав, що це і є життя».

Якщо це і є життя, чому ж тоді ці чоловіки не припинять працювати чи гнатися за кар’єрами, а почнуть більше часу проводити зі своїми сім’ями? Це лицемірство. Якщо піклування про тих, кого ми любимо, настільки ж важливе та цінне на ринку праці, як і служба військових, тоді необхідно знайти спосіб, як винагородити оплачуваних та неоплачуваних нянь, хоча би престижем, якщо не грішми.

Але ми цього не робимо, бо в американському суспільстві досі існує прихована упередженість, навіть серед тих, хто вважає чоловіків та жінок однаково талановитими. Я називаю це «боротьба упереджень»: зворотний бік того, коли ми цінуємо змагання понад опіку. Проте, на думку Бетті Фріден, таке упередження зрозуміліше, ніж приховане, яке ми вигадали й намагаємося імітувати, але до кінця не розуміємо навіщо.

Тому назвемо його «конкурентною загадкою». Це таємниця, яка приваблює і чоловіків, і жінок, — відчуття, що вони будуть успішними, якщо досягнуть власних цілей і всіх переможуть. Узагалі, ця таємниця набирає обертів, відколи світ став більш конкуруючим за останні кілька десятиліть, в основному, через силу глобалізації та технологій. Усе більше люду безперервно змагаються різними способами.

Подолати конкурентну загадку означає позбутися цієї аури загадковості та сили. Попросту, це означає спитати самих себе, чому нам здається, що люди, які заробляють більше грошей, ніж інші, або посідають вищі ієрархічні щаблі, скинувши інших, автоматично стають зразком для наслідування. А як щодо їхніх цінностей? Як вони ставляться до інших людей? Як вони цінують свої сім’ї — людей, які привели їх на цей світ, людей, з ким вони одружилися, людей, за чиє народження вони відповідальні? Як може ця частина їхнього життя не мати стосунку до того, ким вони є і що про них думають інші?

Подолати конкурентну загадку також означає переосмислити судження про відносну складність різних професій. У назві цього розділу я свідомо запитую, чи заробіток грошей складніший, ніж догляд за дітьми, щоб кинути виклик нам усім. Багато хто глибоко в душі погодиться із твердженням студентів-економістів, яке ми чули раніше: робота, яку ми виконуємо професійно, — «важча», бо вимагає більше навичок та знання, ніж робота, яку ми виконуємо як батьки чи доглядальники.

Звичайно, я розумію та поважаю оплату специфічних знань, але протягом останніх трьох років, я прийшла до висновку, що хоча більшість роботи, яку виконую із зовнішньої політики та некомерційного управління, — інтелектуально складніша, ніж бути мамою, батьківство — емоційно важче й частіше заводить у глухий кут. Також вважаю, що нам слід подумати про оплачувану роботу з догляду: від медичної допомоги на дому до терапії та навчання, подібно, як ми думаємо про інші професії та заробіток. Це можна виконувати як на базовому рівні, так і на професійному. І зарплатня повинна залежати від поєднання освіти, досвіду та значення, яке ми надаємо цій діяльності у суспільстві.

Зрозумійте мене правильно. Я люблю змагання. Я онучка американського футболіста NFL, у мене немає його атлетичних здіб­ностей, але я досі пам’ятаю, як це бути в другій найкращій групі з читання в першому класі й рішуче прагнути потрапити до першої. Мені та багатьом іншим змагання допомогло досягти найкращих у житті цілей. Проте любов та піклування про сім’ю та друзів, навчання та наставництво студентів, допомога та нагляд за колегами по роботі, які розвивають й переростають свої обов’язки, сприймається як нагорода. У кожному з цих випадків я отримую більше, ніж віддаю. Я справді часто відчуваю, що навіть, якщо моя робота зникне разом зі мною, здатність допомагати та довіряти іншим проявлятиметься у способи, які неможливо передбачити.

У цілому, я не пропоную знецінювати змагання, я пропоную по-іншому оцінювати турботу, звести її на відповідне місце як основ­ний людський інстинкт, рух і діяльність. Якби ми навчилися цінувати змагання та піклування однаково, думати, що заробіток грошей та виконання хатніх обов’язків — рівноцінні та необхідні заняття, ми б досягли справжньої рівності між чоловіками та жінками. Ми б більше не розглядали роботу й сім’ю як жіночу проблему, але як батьківську проблему, проблему синів і