Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

— Ну, то що, панове? Почастуєте кулішом? — промовив, витираючи шаблю від крові жупаном убитого.

Лісовчики похмуро переглянулися, все ж таки загинув один із них, але вперед ступив пан Шпичковський. Здоров'як розтягнув обійми, ніби хотів обійняти одразу не тільки мене, а й Мелісу, яка, як завжди, вже стояла за спиною.

— Звісно, вашмость. Сідайте. А за братів Ліщинських вибач. Один у голову поранений, весь час, як порох спалахує… спалахував. Другий — за брата помститися хотів. Тут ніхто йому не указ.

— Бог простить.

— І то правда…

— Сподіваюся, вельможне панство на нас зла не тримає, що ми товаришів їх убили? — уточнив я про всяк випадок, повільно обводячи всіх поглядом. — Питання честі краще одразу вирішувати. Тож якщо хтось ще бажає сатисфакції…

«Ваші стосунки з лісовчиками покращали до «25». Інтерес»

— Охолонь, пане… — озвався худий і сивоусий воїн. Роками далеко за сорок. — Немає в поєдинку урону шляхетському гонору і між нами все рівно. Все по совісті. Брати самі шукали і знайшли лихо на свої голови.

— От і я про те саме… — кивнув Шпичковський, підтверджуючи слова довговусого. — Пан Качур добре сказав. Сідай до гурту, пане Антонію. І товаришів клич. Пригостимось, чим Бог послав. Заодно й пом’янемо душі померлих… Якими б не були обидва за життя, це вже не наша турбота. Якщо, звісно, знайдеться у вас що випити. А то ми, сам знаєш, поспіхом місто покинули. Не було часу про запаси думати.

— Знайдеться…

Дав знак і п’ятигорці притягли до вогнища барило пива.

— За знайомство.

«Ваші стосунки з лісовчиками покращали до «30»

Просити не довелося. Лісовчики швидко вибили чіп і почали наповнювати кубки. Замість яких більшість використовувала місюрки та шоломи.

— То що там із завданням, яке ми маємо виконати, щоб отримати від воєводи індульгенцію? — запитав сивоусий, коли всі вгамували першу спрагу, не забувши згадати покійних товаришів.

— Коня бачите? — вказав я на вороного.

— Ще б пак… — цмокнув губами Шпичковський. — Змій, а не кінь. П'ятдесят тисяч злотих вийми і поклади. Навіть торгуватися не варто. Будь-який циган чи татарин душу продасть, щоб на такого красеня узду накинути.

— Так от це не просто кінь, а подарунок королю Сигізмунду від усієї шляхти воєводства Смоленського. І нам з вами треба доставити його до Кракова. Звичайно, цілим і неушкодженим. Скільки б розбійників не виявилось у нас на шляху. І я думаю, що ніхто з цим завданням не впорається краще за таких відважних воїнів…

«Ваші стосунки з лісовчиками покращало до «40». Повага»

— Віват король! Віват отаман! Веди нас…

«До вас хоче приєднатися загін лісовчиків у кількості 12 осіб. Прийняти?»

Підтверджую і вже на правах отамана командую:

— Закінчити трапезу! По конях!

Так, з дисципліною у лісовчиків усе гаразд. П'ять хвилин не минуло, як бівак було згорнуто, а шляхтичі застрибнули в сідла.

Не знаю, чи правильно я зробив чи ні. Можливо, варто було ризикнути й пуститися в дорогу тільки у супроводі Меліси з Іваном та трійки п’ятигірців, але дуже вже воєвода натякав на небезпеку завдання. А провалити квест зав'язаний на королівську милість і втратити всі напрацювання щодо Полісся лише через самовпевненість — безглуздо. Мені з лісовчиками дітей не хрестити. Покажуть себе гідно — добре. Ні — попрощаємось одразу. Та хоч і навіки.

Мав рацію воєвода Королькович. І виявилося це всього за кілька годин їзди від Смоленська. Дорога вилася лісовою просікою. По обидва боки непролазна хаща — пішому й то важко. Там нас і чекали.

На стовбурі лежачого впоперек дороги граба сидів кудлатий мужик у малахаї і лускав насіння. Побачивши нас, підвівся, затягнув пояс і неквапом рушив назустріч.

— Стійте! Далі дороги нема!

— Зовсім? — Уточнив я. Віддавати будь-які розпорядження не було потреби — люди в загоні досвідчені. Самі знають, як поводитись по обидва боки від прицілу. А ось виграти для них трохи часу — важливо і потрібно. — Провалилася, чи що?

— Та ні… — мужик навіть озирнувся. — Стоїть. Що їй станеться? Але проїзд таперича платний, пане. Плати, та й їдь собі далі.

— І хто ж так вирішив?

— Так, громада і вирішила… — розвів руками перемовник.

— Громада, кажеш? І де вона? Щось я, окрім тебе, нікого більше не бачу. Може, брешеш? В одну морду податок стріскати вирішив?

Від такого наїзду розбійник навіть здивувався. Відкрив рота… вдихнув… закрив. Потім знову відкрив… і сплюнув зло.

— Не переймайся, вацьпан. Тут усі. Нас із тобою бачать та чують.

— Ага… Дури іншого. Не ти перший із кістенем на дорогу виходиш. Але одна справа віддати гаманець ватазі відчайдушних головорізів, і зовсім інша — платити якомусь хитруну, лише тому, що він себе отаманом лісовим величає. Покажи своїх хлопців — поговоримо про гроші. А ні — то геть з дороги. Нема часу ляси марно точити.