Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

Ось де був камінь спотикання. Нафтогазові компанії роблять ризиковану, капіталомістку роботу, яку звичайний громадянин, звичайний сімейний бізнес і навіть звичайна держава для себе не зробить. На цьому вони можуть заробити як вражаючу купу грошей, так і можуть спричинити неабиякий безлад. І руїну. І навіть катастрофічне апокаліптичне забруднення довкілля, якщо докладають зусиль. При цьому їхні розміри і вплив настільки ж значні, що навіть великі впливові уряди схильні з ними рахуватися, коли йдеться про те, як краще контролювати їхню поведінку. Що ви, в Конгресі, можете знати такого про нафту, чого не знає Рекс Тіллерсон? Як можете ви, боязко перебираючи одне за одним питання довкілля, перейматися, що щось може піти не так, коли качається нафта з глибини у 5 тисяч футів на одному з найбагатших родовищ на землі? Нафтова промисловість має чудовий хист до видобутку ресурсів; і виявляє хист анітрохи не менший, коли справа доходить до протистояння усім цим вашим надокучливим законам, які її можуть стримувати, але більше вона хисту ні до чого не має. Смішно, але вона, наприклад, зовсім не має хисту прибирати за собою.

Якби завдана шкода від первинного вибуху «Глибоководного горизонту» обмежилася одинадцятьма загиблими, сімнадцятьма пораненими і небажаним, але «незначним блиском на воді», найімовірніше, цей клятий звіт (і кілька оновлених регуляторних актів щодо морських бурильних установок) стали б останньою згадкою про подію. Але все склалося інакше. До того часу, як бурова платформа «Глибоководний горизонт» зникла під водами затоки, десь через тридцять шість годин після вибуху, аерофотозйомка виявила нафтову пляму завдовжки з п’ять миль. Через два дні командир берегової охорони визнав, що остання лінія захисту, противикидний клапан, не спрацював і певно користі від нього жодної, і що зі свердловини витікало не менше тисячі барелів нафти щодня, і що ніхто толком не знає, як цьому покласти край. ВР почала підготовку до буріння розвантажувальної свердловини, щоб приєднатися до підірваної вибухом свердловини, підключити її й знизити щоденні тисячні викиди нафти, але визнала, що на це їй знадобляться місяці. Через кілька днів науковець із Національного управління океанічних і атмосферних досліджень підвищив оцінку розливу нафти з тисячі барелів щодня до 5 тисяч. Мешканці штатів на узбережжі Мексиканської затоки приготувалися до лиха, оскільки нафтова пляма на поверхні продовжувала ширитися в напрямку боліт — на заболочені землі. Берегова охорона вперше в історії надала ситуації статус «Розлив нафти національного значення», щоб описати серйозність катастрофи, що розгорталася.

Глибина занепокоєння не відповідала глибині зусиль з очищення. ВР просто не мала техніки, щоб впоратися належним чином. Жодна нафтова компанія їх не мала; це не те, чим вони займаються. Насправді у ВР був план з реагування завтовшки у п’ятсот вісімдесят сторінок, підготовлений консультантом зі сторони, в якому стверджувалося, що компанія спроможна дати лад розливу максимальних обсягів, як-от 250 тисяч барелів щодня. План ВР стверджував, що компанія має доступ до обладнання й засобів збору 491 721 бареля щодня і обладнання для зберігання 299 066 барелів (яка точність!). Проблема полягала в тому, що на практиці вони не могли дати лад навіть приблизним 5 тисячам. Вони перепробували все, що мали у своєму до смішного мізерному арсеналі. Компанія заплатила за контрольовані випалювання нафтової плями, що постійно розросталася; потім почала лити на поверхню води диспергенти. На середину травня ВР використала 300 тисяч галонів диспергентів, порівняно з 5500 галонами, які знадобилися «Екксон» після їхнього жахливого рекордного для країни розливу на Алясці в 1989 році.

Задіяні в очищенні затоки працівники внаслідок тривалого використання диспергентів почали скаржитися на нудоту й інші побічні ефекти, але людей запевнили, що вони не токсичні, хоча ВР відмовилася оприлюднити їхній хімічний склад. Диспергенти «насправді менш токсичні за миючі засоби, які ви щодня змиваєте у свою раковину», — пояснить згодом Рекс Тіллерсон. Можливо це було не зовсім правдою, але завдавало галузі шкоди значно меншої, ніж заяви генерального директора ВР Тоні Хейворда, який вирішив стрімко й одноосібно знищити усі напрацювання команди зв’язків з громадськістю. «Мексиканська затока — дуже великий «резервуар», — пояснював Хейворд своїм ітонським британським акцентом. — Обсяги нафти і дисперагентів, які ми туди вилили, незначні, порівняно із загальним обсягом води».

Дуже погано, що диспергенти, найімовірніше, замість того, щоб зменшувати завдану довкіллю шкоду, її могли поглиблювати. Але значно гіршим було те, що вони не спрацювали. Насправді здавалося, що не спрацьовувало ніщо. Ніхто не знав, як на практиці відповісти на жодне з життєво важливих запитань: як зупинити витік нафти і як зібрати те, що витекло?

П’ятеро співробітників Служби управління мінеральними ресурсами (ММS), дислоковані в командному центрі в Х’юстоні, не мали на озброєнні геть нічого, що могло прислужитися словом або ділом інженерам ВР, які намагалися відповісти на ці два основні питання. Як зізнався у пориві чесності секретар MMS, це було те саме, що «вистояти під час урагану». Керівники інших нафтових компаній на кшталт Рекса Тіллерсона трималися осторонь цієї справи, навіть коли адміністрація Обами вперше почала здіймати галас навколо мораторію на морське буріння. На захист нафти й газу, слава йому й хвала, мужньо став губернатор Техасу. «Сподіваюся, ми не станемо свідками необдуманих рішень по всій країні, які вказуватимуть на наші плани заборонити буріння в Мексиканській затоці, бо країна заплатить за це вражаючу ціну, — сказав Рік Перрі, коли нафтова пляма розрослася і вперше дісталася суші. — Час від часу стаються речі, які є волею Божею і яким не можна запобігти». Варто зауважити, що не Бог погано зацементував цю бурильну трубу, але, на жаль, провину покладуть на нього.

Через п’ять днів після того, як Рік Перрі переклав провину на Бога, зазнала невдачі спроба зібрати виток нафти, розмістивши над свердловиною масивний дев’яноставосьмитонний захисний купол. Після цього поради посипалися з усього світу; одна російська газета запропонувала підірвати глибоко у свердловині атомну бомбу (казали, цей метод спрацював у випадку кількох невдалих, але нечасто згадуваних витоків нафти у море за радянської доби). ВР та берегова охорона оминули цей особливий, «перекований з меча леміш», але здійснили «постріл сміттям», запхавши в гирло свердловини нарізані м’ячі для гольфу й гумові шини.

Не спрацювало.

Після чого спробували операцію «максимальне знищення», яка, за словами ведучого «Тунайт шоу» Джей Лео, скидалася на «нікудишній фільм Стівена Сігала». Хоча Хейворд із ВР упевнено заявив, що цей новий метод має 60–70% шансів зупинити виток раз і назавжди. Щодня інженери закачували по