Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Через жорстку відмову я розпсихувалася.

З'ясовувати стосунки не стала. Було пізно пити "Боржомі" після п'ятнадцяти років мовчання.

Він жив у Німеччині — я тут. Нас уже давно нічого не пов'язувало. А ця вшива посада в компанії — вона того явно не варта.

Не варта того, щоб я знову принижувалася перед цим зарозумілим павичем.

Будь він проклятий тричі — цей Жданов.

Моє перше кохання.

Він залишився в минулому. Мав залишитися. Його раптова поява — помилка. Безглузда випадковість.

Даремно я сподівалася спочатку, що це знак.

Це був паскудний знак.

Знак того, що мені пора гнати зі свого життя все це старе лайно, яке вважала долею...

Я хотіла розвернутися і піти, грюкнувши дверима.

Але на ділі не змогла подужати навіть кількох кроків. Захиталася. Кров ударила в мізки.

Тиск піднявся. В очах потемніло.

В голові якось різко запаморочилося.

Стіни попливли. Стеля стала швидко обертатися, ніби я на дискотеці.

І тільки сильні руки врятували мене від падіння на підлогу.

Ледь не розбила потилицю об меблі.

— Яно! — вигукнув він. І підхопив під спину. — Тихо. Не квапся. Я тримаю...

На мене дивилися ті самі карі очі. Тільки тепер вони не спалювали холодом, як це було п'ять хвилин тому. У них було хвилювання.

Усього на секунду в його погляді проскочила людяність. Живі емоції. Без усієї цієї холоднокровності, цинічності. Байдужості.

У ту коротку секунду я впізнала свого Рому.

З яким обіймалася, цілувалася після школи. З яким лежала на траві — спостерігаючи, як на небі виникали перші зорі. І загадувала одне просте бажання — щоб ми були разом. Щоб усе в нас склалося. І доля до нас була прихильна.

Він посадив мене у своє глибоке крісло.

Налив у склянку холодної води з кулера.

— Дякую, — видихнула я, обіймаючи скло спітнілою долонею. — Ледь не зомліла. Щось геть попливла.

— Сьогодні спекотно, — відповів Рома.

Ніби не розуміючи реальної причини мого стану. Він знову повертався до ролі циніка.

Як він міг стати таким бездушним?

Він був схожий на робота.

Вродливого. Шикарного. Розумного. Робота.

Я випила води.

Вона була холодна і м'яка на смак.

Мінеральна, без газу.

Мені полегшало.

Я розтеклася по кріслу і поклала руки на підлокітники. Рома ж сперся на свій стіл. І дивився на мене зверху вниз.

Як величний король.

Зі схрещеними на грудях руками.

Він тішився тим, що дозволив мені посидіти в його шикарному кріслі. Чого, напевно, не вдавалося нікому до цієї миті. Жодному співробітнику компанії.

Він був владним самодуром.

В очах читалася гордість.

Звичайнісінький нарцис. Егоїст.

Я в ньому не бачила нічого хорошого.

За винятком того короткочасного проблиску. І то... Тепер уже здавалося, що привиділося. Я сама собі придумала.

Намалювала ілюзію.

Щоб хоч якось виправдати Романа.

Якби не зомління — мене б уже не було в будівлі. І ми з ним більше ніколи б не зустрілися. А якби й зустрілися — я б удала, що не знаю такої людини.

Добре, що він тоді поїхав.

І я не побачила його таким.

— Чому ти відмовив мені? — запитала я прямо. Адже який був сенс танцювати навколо питання? Я мала піти. Затрималася випадково. Нехай розповість причину. — Адже я знаю, що вакансія є... Я не претендую на посаду бухгалтера. Там я знаю, що вже зайнято. Ви оформили дівчину, яка вела справи після мене. Тепер вона на постійній основі. Нехай уже так буде. Я сама винна — зробила дурницю і відмовилася. Однак я хотіла перейти в інший відділ. Адже це можливо? Для мене? За старою дружбою, — додала я.

І відчула, як коти шкребуть в душі.

Було бридко й огидно.

Так упасти у власних очах.

Ні. Ні, воно того не варте.

Ні. Мені треба йти.

Воно того не варте.

Роман того не вартий.

— Я не можу віддати тобі цю посаду, бо не можу тебе взяти в компанію. Це питання принципу.

— Питання принципу? — очманіла я. — Питання принципу?! Якого ще, в біса, принципу, Романе Миколайовичу?! Чим я вам не догодила цього разу?!

— Хм... — усміхнувся він і відвів на мить очі. — Цього разу... Якщо візьму тебе, то всі вирішать, що ти моя коханка. І я взяв тебе по блату. Адже всі в цій компанії знають, хто ти. Ким ти була для мене.

— Ким я була для тебе? Та я ніким для тебе не була! Порожнє місце, Рома! Інакше б ти мене не кинув і не звалив за кордон! А щодо наших із тобою "стосунків" — то це ти сам сказав, що я твоє "перше кохання"! Я тебе за язик не тягнула! Сам же розпускаєш плітки, а мене потім караєш за них!

— Мої слова нічого не змінюють. Усі й так перешіптуються про твій прихід. І про те, що я звільню нашого бухгалтера заради своєї колишньої. І не кажи мені, що ти тут ні до чого. Це ти сказала кадровику, що в нас були стосунки в юності. Хіба ні?

— Це не так! Я нічого не казала! Я взагалі не знала, що це ти! Я... — У мене наверталися сльози від образи. Це було нечесно. Я відчувала, що ось-ось розплачуся. — Я не знала, що ти очолив підприємство, в якому я працювала. Я не знала, що йду на співбесіду до хлопця, з яким зустрічалася. Але який став мерзенним циніком із комплексом величі!

Рома відійшов до вікна й уперся руками в боки.

Заговорив, як владний одноосібний керівник. 

— Якщо візьму тебе на роботу — підуть чутки, що в нас із тобою роман. А романи на роботі я не схвалюю. Такі речі тут присікаються на корені. Ніяких інтрижок у моїй компанії. Ніякої спонтанної пристрасті на корпоративах. Я підняв цю фірму з колін. Наші показники вищі в рази. Якщо порівнювати з тим, що було рік тому. Коли я прийшов на цю посаду. До речі, — підняв він догори вказівний палець, — я бачив результати твоєї роботи.

Він сперся на стіл і дивився безпосередньо в очі.

Я вже шкодувала, що затрималася.