Читати книгу - "Одного разу…"

– Мені б тільки в очі їхні подивитися, – сказала. – Тільки в очі! Ми тут працюємо, жили рвемо, а вони… У-у-у! Ми б, може, тут теж могли б щодня мітингувати, але ми працюємо, ні про що таке не думаємо.

А ми їхали конкретно: мочити гадів! Мамці я про це нічого не сказав. Але кийок від керівника отримав, шапку. Адже я взимку без шапки ходжу, а він побачив і сказав: непорядок. І видав шапку. От які ми! Аж серце зайшлося від гордості за людей – нічого не пошкодують, останнє віддадуть. Ми такі. Ми – сила.

Тому ми їдемо.

Все так урочисто відбувалося. Як у кіно.

Телебачення було. Мамку зняли. Вона те саме:

– Їду подивитися в їхні очі!

Ну то ясно. А от Пашка вжарив:

– Владу підтримати!

А тітка з мікрофоном – йому:

– У чому?

Він спочатку не зрозумів, посміхнувся в мій бік, мовляв, от дурна баба, не розуміє: підтримувати та й усе. Просто – підтримувати. Але підібрався, адже все ж таки покажуть його по тєлєку:

– Ну… За союз… той, Євросоюз, чи шо?

Та баба в мікрохвон посміхнулася, а Пал Палич, той, що шапку дав і списки складав, відтіснив її від Пашки. Щоб зайвого не бовкнув. А Пашці що? Він усе правильно сказав, адже ж не скаже прямо, як є: мочити їдемо!

А той Євросоюз – що воно таке і з чим їдять, нам пофіг. Ми люд робочий. Нам аби зарплатня була вчасно. І щоби ракети НАТО в наших забоях не стояли! Адже і про таке подейкують. Про ракети, для котрих забої звільняють, про те, що будемо шестерити в американців, що все зупиниться. Все! Хоча, бля, моя шахта давно зупинилася – тому й звільнили. То вже, певно, пішла та жара, проти якої нас до столиці зібрали. Все ж давно вже позупинялося. Тепер їдемо владу захищати. Якщо ще й влада зупиниться, що тоді з нами буде?!

Кароче: хто для чого, як моя мамка, а ми їхали конкретно мочити.

Пал Палич нас на день раніше зібрав, за день до потяга ще. Каже: кийки короткі мають бути, щоби під куртку можна було сховати або в рукав. Кийки або свинцівка. Я взагалі-то свинцівку більше поважаю: затис у долоні, а в разі чого викинув і кінці у воді! Каже: в шапці по три дірки зробити – від морозу, щоб лице не мерзло. Ну і таке інше говорив, про що взяв слово мовчати. А що мовчати? Мочити їдемо!

Приїхали. Мамка прямо на вокзалі: ах-квах, як все змінилося, мовляв, «гдє мої сімнадцять лєт!», Хрещатик-трещатик, «я-а-а-ак тебе не лю-ю-ю-бити, Києве мій!» Мамка співати любить. Хотіла до Цуму бігти. А нас – до автобусів одразу. Кажуть, приїдемо на місце, там польові кухні чекають: каша, чай.

Поїхали.

Тут теж теле-баби в жовтих накидках. «Преса-принцеса»!

Одна така знову до нас:

– Для чого приїхали?

– За владу стояти!

– А ви до Євросоюзу хочете?

Я мовчу, мені пофіг. А Колян каже:

– А хто ж євро не хоче? Нам тільки в гривнях видають!

– Скільки видають? – питає теле-баба.

– По двісті, – то вже я важно так відповідаю в мікрофон: нехай і мене побачать, – але то увечері, як на мітингу відстоїмо.

Приїхали на місце – у самий центр. Там вже нас багато зібралося. Пал Палич колону зібрав, вручив прапори – пішли за загорожу. Холодно. Кєрнуть не можна, за чаєм – черга. Мочити немає кого, бо всі свої. А ті – за двома кордонами мєнтів, їх ледве видно, хоч підстрибуй!

Пашка каже, ну й фігня: загнали, мов биків до стайні. А мочити ж коли?

Колян каже, та нічо’, мітинг закінчиться і підемо.

Мітинг – то теж цікаво.

Хоча й нудно.

Вийшов спочатку мужик в окулярах. Складно говорив, довго. Зрозумів я таке, що скоро будуть у нас мужик з мужиком жити. Другий вийшов, каже: фашисти кругом. Третьою баба була. На бабу приємніше дивитися: люта блондинка, пара з вуст так і пре. Поки говорила, я Коляну анекдот про блондинку розповів. Поржали, пішли по чай. Ноги втомилися стояти. Мамка в розпачі: кому ж в очі дивитися, якщо – два кордони між нами? Хотіла було вийти із загорожі, а їй кажуть: назад не вернетесь! Мамка каже, я з діабетом. Випустили. Я їй вслід поглянув: все, певно, сиротою залишусь.

Ледь дотрималися до шостої.

Пал Палич каже: ночувати йдемо до автобусів, без базару. Ми аж свиснули: а мочілово – коли? Пал Палич каже: яке ще мочілово – їх там п’ятсот тисяч. Відміняється мочілово.

Ну, пішли ми до автобусів.

Я до Пал Палича: мені мамку шукати треба. Він мене відмітив у списку й каже: добре, шукай, але не довго.

Відколовся я. Пішов. До тих. Вечір уже. А там все у вогнях. І жрачкою пахне.

У мене ноги померзли й жерти хочу. Але йду, мов партизан, думаю: зараз схоплять, закатують до смерті – вони ж такі! Але пройшов у саму середину. Ходжу, мамку шукаю.

Дівка якась з ящиком підходить, посміхається, каже:

– Пригощайтесь!

У ящику – яблука, апельсини (ті самі, якими мамка мене в дитинстві лякала, що, мовляв, отруйні).

Я, щоби уваги не привертати, взяв і в кишеню сховав: потім викину.

У такій юрмі тепло стало, а ще вогнища горять, а ще – кухні.

Ну, чесно скажу, нажерся я там і… взуття змінив. Я в осінніх їхав, а там зимові теплі видавали – прямо безплатно, на хутрі. Та ще шкарпетки з етикетками – нові.

Сів перевзуватися біля якогось намету, чую, що кажуть, буде тут увечері «Океан Ельзи» співати.

Я аж присвиснув у бік того бовдура, що таке казав:

– Брешеш! Чого б вони тут за «просто так» виступали?!

Він так на мене дивно глянув і каже:

– Та тут всі так виступають… А ви звідки?

Все, думаю, хана мені настала.

Але сказав. А він мені:

– Супер, тут багато з ваших країв! Ви, певно, намет загубили? Пішли проведу!

А що робити – пішов. Дорогою свинцівку з кишені витрусив. І думаю: їхав мочити, а вийде зараз навпаки. Доведе він мене до того намету – а мене там хто впізнає? І почнуть катувати…

Підійшли. На наметі напис «Горлівка» –