Читати книгу - "Одного разу…"

– Я вам вашого хлопця привів. Заблукав він! – каже мій конвоїр.

Баби співати припинили. Одна радісно так:

– Синку!

Кароче: мамка моя. Стоїть серед них, співає. Її хлібом не годуй, а дай поспівати.

Завели до намету. Зігрівся. Наївся, що щоки тріщали. Бля, думаю, Пашка з Коляном в автобусі сидять. Розкажу – не повірять!

…Ну й не повірили, бля!

Я їм: та клянуся, усім старим складом вийшли!!

Вони мені: не гоні, у Вакарчука давно вже соло-гітарист Петро Чєрнявський.

Я: та Петро вже вийшов зі складу, темнота!

Вони: Брешеш!

Я – їм: та Гудімов був, зуб даю! Гудімов, Хусточка (з Парижа, Славко казав, приїхав, зуб даю!), Шуров…

Ті, на яких ще тоді в Донецьк їздили.

Вони гигочуть: бути не може. То все фігня і брехня.

Всю ніч, поки назад їхали – сперечались: може таке бути чи не може. Мамку я в свідки звати боявся – а як її з роботи виженуть, що співала у ворожому таборі. Мені-то що? Я без роботи.

Я їхав їх мочити…»

Бабуся казали…

Що робити, коли тебе ігнорують?

За принципом: «А Васька слухає – та їсть!»

А ти ходиш довкола його столу та щось говориш про честь і совість, про те, що варто схаменутися.

Навіть трохи посмикуєш його за комір: вставай, іди геть. Але він, той «Васька», надто важкий, щоби ось так просто стягнути його за насидженого теплого місця. Він ще не наївся.

Він їсть.

І ніяк не реагує на твої заклики й вимоги.

Ось коли потрібні знання психологів і філософів, які сторіччями, певно, накопичували досвід подібних ситуацій. Мабуть, цілі наукові праці написали з цього приводу: як бути, коли тебе ігнорують? А якщо таких, як ти – мільйони! Як бути?

А якщо звернутися до найпростішого прикладу – з дитинства?

Ось уявіть: ви маленький хлопчик (або дівчинка), і вам оголошено бойкот. Що б ти не робив, що б не говорив – клас уперто мовчить, ніби тебе немає.

Що ти робив?

Ішов до мудрої бабусі – і вона, подумавши, завжди знаходила вихід.

Принаймні моя говорила так.

Коли з тебе знущаються: а) не показуй, що тобі прикро; б) не виказуй образи; в) посміхайся. А якщо б’ють, пропонувала такі варіанти: а) не біжи скаржитись; б) відповідай тим же, якщо суперник – гідний тебе; в) уважно поглянь, що це за людина і… пожалій убогого, адже він сам давно вже покараний Богом…

– Смійся, – казала бабуся. – Сміх обеззброює. Він дратує і збиває з пантелику. А поки смієшся, думай, як діяти далі. І не вважай, що твій супротивник – не боїться. Він боїться. Тому й обрав найпідліший із варіантів – зробити вигляд, що тебе немає. Сунув голову в пісок і закляк. А якщо це так, то хіба можна ображатися на… те, що стирчить над землею?…

Прості люди

Як на мене, немає нічого більш зневажливого, як вираз «прості люди».

Особливо, коли він застосовується самими ж людьми стосовно себе.

Є й гірший: «Ми люди прості – в університетах не навчалися!»

Дивно, що говорять про це – з гордістю.

Адже довгі роки суспільству втовкмачувалося, що саме «прості люди» і є рушійною силою розвитку й прогресу, дійсними господарями та користувачами всього, що «навигадували» люди «не прості». Парадокс.

Зазвичай «прості люди» вимагають «порядку». Щоби на вулицях було чисто й тихо, щоби платили зарплату – маленьку, не вчасно, але ж платили! Щоби керівництво – керувало, звірі – звірили, ріки – текли, а травка – зеленіла.

Щоби «не прості» – знали своє місце й не збурювали інших своїми незрозумілими поривами. Адже дві-три думки про порядок і хліб щоденний на столі – хіба цього мало для існування?

Коли ти зневажливо відгукуєшся про цих «простих людей», можна почути обурений хор, мовляв, це не демократично та не по-людськи, хіба вони винні, що «в університетах не навчалися»? Вони теж мають право на свою думку!

Про порядок.

Про «не читав – але підтримую (засуджую)»…

Як правило, у простих людей все є. Адже вони не вибагливі. Але те, що їм необхідно, мов повітря – це КЕРІВНИЦТВО. Тобто та сила, котра скаже їм, що добре, а що погано. Вони не стануть вимагати перевірки – так воно чи ні. Адже КЕРІВНИЦТВО завжди має рацію!

Вони бояться втратити роботу.

Хоча – і це теж дивно! – вони її не мають, такої, яку б хотіли чи про яку мріяли. Для них важлива стабільність, навіть якщо вона – немов пряма лінія на моніторі медичного обладнання, який показує, що пацієнт «швидше мертвий, ніж живий».

Вони не можуть пояснити своїх вчинків, кажуть: «Спитайте далі» – і показують кудись поза спину, за якою ховається «керівництво». Або, мов молитву, промовляють: «Ми за порядок».

А що поганого в порядку? Власне, нічого.

Одна середньовічна жіночка кілька сторіч тому побачила, що вогнище під «єретиком» горить неправильно: з одного боку розгоряється краще, а з другого – зовсім не горить. Помітивши цей непорядок, вона підсунула туди оберемки хмизу, як підсунула б і під свій казан, на якому готувала вечерю для родини.

І зробила це не від злоби чи переконань. Ані того, ані іншого вона не мала й була доброю християнкою. А з міркувань «чистого порядку»: треба, щоб гарно і правильно розгорілося, а не абияк!

Якби вона могла здійняти обличчя вгору, певно, перелякалася б, побачивши того, під кого вона підкинула «дровенят». Можливо, всю ніч би думала: за що він постраждав, які мав переконання, і що ті переконання принесли б людству.

Але прості люди не часто поглядають на три метри далі від носаків своїх чобіт.

Інакше вони б перестали бути простими.

Мить, що стане вічністю

Пам’ять буває жорстокою.

Пам’ять взагалі жорстока.

Часом мені здається, що пам’ять і сумління – одне й те саме.

Пам’ять автоматично зберігає в собі ті миті, котрі, мов голки, поколюють тебе все життя.

Це – непоказні миті. У них немає героїзму, пафосу, доленосного вчинку.

Щоби їх запам’ятати, не треба напружуватись – вони закарбовуються самі. А потім – у будь-який час дня чи ночі, посеред будь-якого дійства, ніяк не пов’язаного з тією ситуацією, – спалахують, накочуються на тебе зненацька і б’ють точно в ціль – не продихнути.

…Мама співає в хорі: «Щедрик-щедрик-щедрівочка!..»

Її обличчя – серйозне, напружене, щоки палають, вона старанно виспівує кожну ноту. Довкола неї такі ж старенькі співаки та співачки, з тими