Читати книгу - "Вогонь, Барбюс Анрі"

Певне, в живіт, мені здалося, в нього там кров. Або в голову. Хіба ти не примітив плямки на щоці?

Я пригадую зеленкувате спотворене обличчя мерця.

— Справді, в нього щось на щоці, ось тут. Так, можливо, куля влучила сюди...

— Стривай! — раптом каже Параді.— Ось і він! Нам не треба було тут залишатися.

Але все-таки ми не йдемо, ми стоїмо, а просто до нас іде Жозеф Меніль. Ніколи він не здавався нам таким кволим. Ще здалека видно, який він блідий, змарнів, згорбився; він іде помалу, втомлений, пригнічений настирливою думкою.

— Що в вас на обличчі? — питає він мене.

Він бачив, як я показував Параді, куди влучила куля, Я вдаю, наче не розумію, потім мимрю щось невиразне.

— А-а! — неуважно мовить він.

Раптом я збентежився: сморід. Його добре чути, і помилитися не можна: там труп; можливо, Жозеф зрозуміє...

Мені здається, що він раптом почув жалісний поклик мерця...

Але Жозеф мовчить, самотньо йде далі, зникає за поворотом.

— Учора,— каже мені Параді,— він прийшов сюди з мискою, повною рижу, він більше не хотів їсти. Немов навмисне (от ступа!) зупинився — і ф-і-іть!.. Хоче викинути залишки рижу за насип, саме туди, де сидить мертвий брат. Ну, цього я вже не витримав; як схоплю його за рукав ту мить, коли він пожбурив риж... І риж розсипався по окопу. Жозеф як повернеться до мене, геть червоний, лютий, як гуконе: "Ти що? Та ти, бува, не здурів?" Я стою дурень дурнем, щось пробубонів, сам не знаю що,— здається, що я зробив це ненароком. Він знизав плечима і глянув на мене, мов той завзятий півник. І пішов далі. Промимрив щось і сказав Монтрелеві: "Бачив? Бувають же такі тумани!" Знаєш, хлопець-то гарячий! Як я не дазав: "Ну гаразд, гаразд!" — він усе мурчав, та я був нерадий, розумієш: бо ж я ніби вийшов винний, хоч насправді мав слушність.

Ми мовчки йдемо назад.

Вертаємось до землянки, де зібрались наші. Це колишня офіцерський бліндаж, тому тут просторо..

Ми заходимо. Параді прислухається:

' — Наші батареї уже годину як смалять! Га?

Я розумію, що він хоче сказати, й непевно одказую:

— Побачимо, соколику, побачимо!

У землянці перед трьома слухачами Тірет розповідав казармені анекдоти. У кутку хропе Мартро; він лежить біля саамого входу, і доводиться переступати через його короткі ноги, як ніби ввібрані в тулуб. Круг згорнутої ковдри стоять навколішки солдати, вони ріжуться в маніллю.

— Мені тасувати!

— Сорок, сорок два! Сорок вісім! Сорок дев'ять! Гаразд!

— Ну й щастить же цьому іродові! Просто не ймеш віри! Мабуть, твоя жінка стрибає без тебе в гречку! Більше не хочу з тобою грати. Ти мене сьогодні грабуєш і вчора теж обібрав!

— А чому ж ти не скинув зайві карти? Розтелепа!

— У мене тільки й був король, король без маленької.

— У нього була коронка на винах!

*7Та це ж нечасто буває, тюхтій!

— Отакої,— бубонить хтось у кутку, плямкаючи,— цей камамбер коштує двадцять п'ять су, а яка гидота: згори смердючий кит, а всередині сухий тиньк.

Тим часом Тірет оповідає, скільки кривд довелося йому зазнати за три тижні учбових зборів через уїдливу вдачу батальйонного командира.

— Цей гладкий кнур був найпідлішою тварюкою на цілому світі. Всім нам було непереливки, коли ми наверталися йому на очі в канцелярії. Сидить, було, розлігшись на стільці, а стільця під ним і не видно: товстюче пузо, здоровенне кепі, згори донизу обшите галуном, наче бочка обручами. Він лютий був з нашим братом — солдатом. Прізвище його Леб, бош, та й годі.

— Та я знаю його! — гукнув Параді.— Коли вибухла війна, його, звісно, визнали за нездатного до дійсної служби. Поки я відбував учбовий збір, він уже встиг закопатися і на кожному кроці ловив нашого брата: за незастебнутий гудзик — доба арешту, та ще почне тебе шпетити перед усім людом, якщо на тобі хоч що-небудь надягнуто не за статутом. Всі регочуть: він думає — з тебе, а ти знаєш — з нього, але від цього тобі не легше. На гауптвахту, та й край!

— Була в нього дружина,— провадив Тірет.— От стара...

— Я теж її пригадую,— гукнув Параді,— от холера!

— Буває, люди водять за собою шавку, а він усюди тягав за собою те стерво; вона була жовта, як печене яблуко, худюща, як облуплена кішка, й морда люта. Ото вона й нацьковувала старого хріна на нас: без неї він був би скоріше дурний, ніж лихий, але як тільки вона приходила, ставав зліший за собаку. Ну й перепадало ж нам...

Нараз Мартро, що спав біля входу, зі стогоном прокидається. Він підводиться, сідає на солому, немов якийсь в'язень, на стіні колишеться-його бородата тінь. У присмерку він лупає круглими очима. Він ще не зовсім прокинувся.

Нарешті він протирає очі і, ніби це має якийсь зв'язок зі сном, згадує ніч, коли нас гнали в шанці; хрипким голосом він каже:

— От веремію зняли тої ночі! Що за нічка! Усі ці загони, сотні, цілі полки горлали, й співали, і йшли вгору. Було не дуже темно, дивишся: ідуть, ідуть жовніри, піднімаються, піднімаються, мов та вода в морі, вививають руками, а довкола артилерійські обози й санітарні автомобілі! Ніколи я ще не бачив стільки обозів уночі, ніколи!..

Він б'є себе кулаком у груди, знову сідає, щось бурмоче — і замовкає.

Блер уголос висловлює настирливі думки, що не виходять з голови в кожного.

— Четверта година! Тепер уже запізно: сьогодні наші вже нічого не затіють.

У кутку один грач зіпає на іншого:

— Ну, ти будеш, хробача твоя мордо, грати чи ні?

А Тірет оповідає далі про майора:

— Якось подали нам на обід суп із лоєвих свічок. Справжня отрута! Тоді один зух захотів порозмовляти з капітаном: підносить йому миску під самий ніс...

Чобіт! — сердито кричить хтось із другого кутка.—* Чому ти не ходив з козиря?

— "Тьху! — каже капітан.— Заберіть її з-перед мене! Справді, смердить".

— Та це ж не мені ходити,— бубонить хтось незадоволеним і непевним голосом.

— І ось капітан доповідає батальйонному. Приходить батальйонний, вимахує рапортом і репетує: "Ану, де той суп, через який зчинено бунт? Принести мені його! Я покуштую". Йому приносять суп у чистій мисці. Він нюхає. "Ну й що? Пахне добре. Чого вам ще треба? Добрий суп!.."

— Не тобі ходити! Це ж він здавав. Чобіт ти, індик! Лихо мені з тобою!

— І ось о п'ятій годині виходимо з касарні, а ці двоє опудал, батальйонний з дружиною, стають просто перед солдатами і починають "шукати, до чого б учепитися. "А голубчики, ви підкопатись під мене захотіли, ремствували на добрий суп, а я з'їв його всмак, пальці облизував, і Майорова теж! Стривайте, будете ви знати... Гей ви там, патлатий! Акторе! Ходіть-но сюди!" І поки ця тварюка нас розпікала, його шкапа стояла, немов аршин проковтнула, худа, довготелеса, як тичка, тільки головою кивала: так, так.

— ...Розуміється, в нього не було коронки, це річ окремішна...

— Нараз вона пополотніла, схопилась за пузо, вся затряслася, впустила парасоль і раптом серед майдану, привселюдно як почне блювати!

— Стривайте! — раптом скрикує Параді.— Неначе кричать у окопах. Чуєте? Ніби: "Алярм!"

— Алярм! Та ти з глузду з'їхав!

Не встигли цього промовити, як на низькому порозі з'явилася якась тінь і гукнула:

Двадцять друга! До зброї!

Тиша. Потім кілька вигуків.

— Я так і знав,— крізь,зуби цідить Параді і.навколішки повзе до отвору нори, де ми лежали.

Розмови вщухають. Всі поніміли. Схоплюємося. Ворушимося, зігнувшись або стоячи навколішки, застібаємо паски; тіні рук метушать на всі боки, ми пхаємо речі в кишені. І виходимо всі вкупі, тягнучи за собою ранці, ковдри й торби.

Надворі нас приголомшує гамір. Тріскіт стрілянини подужчав; його чути скрізь: праворуч, ліворуч, попереду. Наші батареї бухають безупинно.

— Як ти гадаєш, вони наступають? — нерішуче питає хтось.

— Або я знаю? — роздратовано відповідає другий.

Ми зціпили зуби. Кожен думає своє. Всі поспішають, квапляться, штовхаються, бурчать, але нічого не говорять.

Лунає команда:

— Ранці на плече!

— Наказ касується!..— раптом кричить офіцер і мерщій біжить по траншеї, розштовхуючи солдатів ліктями.

Кінця фрази вже не чути.

Наказ касується 1 По всіх лавах пробігає тремт, у всіх серце стислося, всі підводять голову, всі застигають, напружено чекаючи.

Але ні; касується тільки команда стосовно ранців: ранців не брати, згорнути ковдру і почепити до пояса лопатку.

Витягаємо ковдри, згортаємо їх.

Ніхто ні слова, у всіх напружені обличчя, уста міцно стулені.

Капрали й сержанти збуджено снують туди й сюди, підганяючи вояків, що й так поспішають.

— Хутчіш! Ну, чого мнетеся? Кажуть вам, швидше!

Загін солдатів з нашивками зі схрещених сокирок на рукавах пробиває собі дорогу і похапцем береться рити врізи в стіні шанців. Ми скоса позираємо на них, кінчаючи споряджатись.

— Що вони риють?

— Вихід.

Ми готові. Вояки шикуються все так само мовчки, вони стоять зі згорнутими через плече коцями, затягнувши ремінці шоломів, спираючись на рушниці. Я вдивляюся в їхні напружені, зблідлі, змарнілі обличчя.

Це не солдати, це люди. Не шукачі пригод, не вояки, створені для різанини, не різники, не товар. Це орачі або робітники, їх упізнаєш навіть в одностроях. Це цивільці, одірвані від свого діла. Вони готові. Вони чекають гасла смерті й убивства; проте, вдивляючись в їхні обличчя, між сторчовими смугами багнетів, бачиш, що це прості люди.

Кожний з них знає, що перш ніж здибати солдатів, убраяЯх інакше, він муситиме зараз підставити голову, груди, живіт і все своє беззахисне тіло під кулі наведених на нього гвинтівок, під гарматні і гранати і, головне, під кулемет, що методично діє і майже ніколи не хибить,-— під усі гармати, що тепер зачаїлися й грізно мовчать. Ці люди не безтурботні, не байдужі до свого життя, як розбишаки, не засліплені гнівом, як дикуни. Всупір пропаганді, якою їх обробляють, вони не збурені. Вони вищі сліпих поривань. Вони не сп'яніли ні фізично, ні розумово. При повній свідомості, в повній силі й здоров'ї вони скуплялися тут, щоб ще раз доконати нерозумного вчинку, накинутого їм шалом людського роду. Всі їхні роздуми, страх і прощання з життям, знати, в цій тиші й нерухомості, в личині нелюдського спокою, що ховає їхні лиця. Це не те поріддя героїв, яких собі уявляєш; проте люди, котрі не бачили їх, ніколи не годні збагнути ваги їхньої офіри.

Вони чекають. Хвилини чекання здаються вічністю. Від часу до часу то один, то другий у лаві ледь здригається, коли куля, черкнувши передній насип, вганяється в пухку землю заднього насипу.

День, згасаючи, кидає похмуре й величне світло на всю цю дужу і поки що незайману юрбу живих, з яких, може, тільки якась частина доживе до ночі.