Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Я сіла на крайчик ліжка й подивилася на неї. Відкрила рота без найменшого поняття, шо звідти вийде. Вийшло таке:

— Мій чоловік хоче трахнути свою ж доньку, а як я пішла, шоби зняти їхні гроші на коледж, аби забрати її з хлопцями геть, то взнала, шо він усьо до останньої копійки звідти потягнув. Нє, я не з каменю. Зовсім не з каменю я.

Я знов зачала ревіти і ше троха плакала, але не так сильно, як перед тим, і не так, шоб аж ховати лице за фартухом. Як лишилося лиш схлипувати, вона сказала мені переповісти всю історію, від самого початку, і ніц не забути.

І я переповіла. Я би не повірила, шо могла би хоч комусь то розказати, а тим більше Вірі Донован, у якої і гроші, і хата в Балтиморі, і домашній жеребець, якого вона трима­ла коло себе не лиш для того, шоб «симонізував» їй машину[15], але я їй таки розповіла і чула, як з кожним словом тягар на серці слабне. Я виговорила всьо, як вона мені і сказала.

— І от я в тупику, — закінчила я. — Не знаю, шо робити з тим курвим сином. Думаю, шо я можу дозбирати потрібну суму десь, якшо спакую дітей і заберу їх на материк, — я ніколи тяжко робити не боялася, — але суть не в тім.

— А в чому тоді суть? — спитала вона мене. Афганська накривка, яку вона в’язала, була майже готова — таких шпарких пальців, як у неї, я ні в кого не виділа.

— Він вже всьо зробив, крім як доньку свою ґвалтувати, — кажу я. — Він так її напудив, шо вона може так ніколи і не відійти від того до самої смерти, і він ше й заплатив собі за то винагороду, ледво не три тисячі долярів, за свої ж паршиві діяння. Я йому не дам просто так із тим піти — от у чім суть.

— Хіба? — каже вона тим своїм лагідним голосом, а її спиці такі клац-клац-клац, а по вікнах стікає дощ, а в неї на щоках і чолі корчаться тіні, як чорні вени. Як дивилася тогди на неї, то згадала історію, яку мені баба розказувала про трьох сестер у зірках, які плетуть наші життя… Одна крутить веретено, одна тримає, одна обрізає нитку, коли їй стріляє в голову. Здається, останню звали Атропос. Навіть якшо нє, від того імені мене щоразу трусить.

— Так, — кажу я їй, — але, курва, шо з того, якшо я не виджу, як мені з ним зробити то, шо він заслужив.

Клац-клац-клац. Коло неї було горня чаю, і вона спи­нилася, шоби сьорбнути. Ше прийде час, як вона, відай, попробує пити чай через праве вухо й залиється «тетлівським» шампунем, але в той день восени 1962 року вона була скоромудра як не знати хто. Коли вона глянула на мене, очі її ніби свердлили в мені діру прямо наскрізь.

— Що тут найгірше, Долорес? — нарешті питає вона, відкладає горня і знов береться в’язати. — Що би ти сказала найгірше? Не для Селени чи хлопців, а для тебе?

Мені навіть секунди думати не треба було.

— Шо той скурвий син із мене посміявся, — кажу я. — От шо найгірше. Я деколи в нього на лиці то виджу. Я йому того не казала, але він точно знає, шо я перевірила ті рахунки, добре він то, курва, знає і знає, шо я знаю.

— То може бути лише твоя уява, — каже вона.

— Мені по цимбалах, навіть якшо так, — одразу шпарю я. — Я так чуюся.

— Так, — каже вона, — важливо те, як ти почуваєшся. Я погоджуюся. Далі, Долорес.

«Шо значить далі?» — хтіла спитати я. Ото й усьо. Але певно нє, бо ше дешо вискочило, як чорт із коробки.

— Він би з мене не сміявся, — кажу я, — якби знав, яка я вже пару разів була близька до того, шоби навічно йому очі стулити.

Вона лиш сидить і дивиться на мене, ті темні тонкі тіні ловлять одна другу в неї на лиці й закривають очі, шоби я в них ніц не відчитала, і знов мені згадуються ті жінки в зорях, шо нитки плетуть. Особливо та, шо з ножицями.

— Страшно мені, — кажу я. — Не через нього, а через себе. Як ближчим часом не заберу від нього дітей, буде якась біда. Я то точно знаю. В мене всередині шось є, і воно чимраз гірше.

— Око? — спокійно питає вона, і як мені тогди морозом сипонуло! Вона ніби знайшла якесь вікно мені в голову й подивилася прямо мені в думки. — Щось таке, як око?

— А ви звідки знаєте? — прошепотіла я, і як сиділа там, руки мені сиротами вкрилися, а саму зачало трясти.

— Знаю, — каже вона й зачинає в’язати новий рядок. — Я все про це знаю, Долорес.

— Ну… Я ж його порішу, як не буду стерегтися. От чого я боюся. Тогди можна й забути за гроші. Тогди можна про всьо забути.

— Маячня, — каже вона, а спиці все клац-клац-клац у неї на колінах. — Чоловіки щодня вмирають, Долорес. От просто зараз якийсь один та вмирає, поки ми тут сидимо й розмовляємо. Вони вмирають і лишають дружинам свої гроші. — Вона докінчила рядок і підняла на мене очі, та я всьо одно не виділа, шо там у неї в очах, через ті тіні від дощу. Вони повзли й корчилися в неї на лиці, як змії.

— Я ж мала б знати, правда? — каже вона. — Сама подивися, що з моїм трапилося.

Я не могла ніц сказати. Язик мені присох до піднебіння, як кузка до липучки.

— Нещасний випадок, — каже вона чистим голосом, майже як шкільна вчителька, — деколи стає для нещасної жінки найкращим другом.

— Шо ви хочете сказати? — спиталася я. Лиш шепнула, але мене троха здивувало, шо я бодай то з себе видушила.

— Та що тобі завгодно, — каже вона. А потому як зашкірилася — не просто всміхнулася, а вишкірилася. Чесно тобі скажу, Енді, у мене кров схолола від того. — Голов­не пам’ятати, що твоє — те його, а що його — те твоє. Якби нещасний випадок стався, наприклад, із ним, гроші, які в нього на рахунку в банку, стали б твоїми. Такий закон у цій нашій величній країні.

Очима вона припала до мене, лиш на секунду тіні пропали, і я чітко змогла в них подивитися. Як увиділа, то мусіла відразу скоро відвернутися. Зовні Віра була холодна, як дитя на брилі льоду, але всередині температура виглядала вища, десь так само гаряче, як посеред лісової пожежі, так мені здалося. Надто гаряче, шоб такі, як я, ше дивилися, то точно.

— Велика річ — закон, Долорес, — каже вона. — А як із кепським чоловіком стається кепський випадок, то теж, буває, трапляється інша велика річ.

— Ви хочете сказати… — зачала я. Тогди я могла лиш-но легенько шепотати, не більше.

— Я нічого не хочу сказати, — каже вона. У ті часи, ­коли Віра вирішувала, шо для неї тема закрита, вона її затраскувала, як книжку. Вона сховала своє в’язання назад у кошик і встала. — Але я тобі от що скажу: те ліжко саме не