Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Ану, зажди, — сказав посміхаючись дідусь. — У мене було кілька років, щоб як слід подумати. І знаєш що? Я дещо приготував. — Він показав на стіл, на якому поряд із тарілкою сендвічів лежала книга: важезний фоліант.　

— Це що, «Анна Кареніна»?　

Дідусь кивнув.　

— Нумо, розгортай!　

— Ти що, сховав усередині якийсь шифр? — припустила я. — Як у «Зеленому вершнику»?　

Невже це правда? Лукас витратив тридцять сім років лише на те, щоб ускладнити мені завдання? І тепер мені доведеться день і ніч вираховувати потрібні літери?　

— Краще просто розкажи мені, що там усередині. Ми маємо ще кілька хвилин.　

— Не забігай поперед батька в пекло. Прочитай спочатку перше речення, — заохочував мене дідусь.　

Я перегорнула книгу на початок.　

— «Всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму».

Ще б пак… Нівроку. І так розумно. Ось тільки…　

— Здається, зовні цілком нормально, правда ж? — сяючи проказав Лукас. — Але це спеціальне видання. Перші чотири сотні сторінок і останні чотириста — з твору Толстого, а двісті сторінок посередині — з мого власного, і призначені вони для тебе. Надруковано їх тим-таки шрифтом. Чудово замасковано, правда? Там ти знайдеш усі відомості, які мені вдалося зібрати для тебе за тридцять сім років. Хоча я досі так і не з’ясував, що саме змусить тікати з хронографом Люсі й Пола. — Забравши у мене книгу, він перегорнув кілька сторінок. — Ми маємо докази того, що граф від самого дня заснування Ложі приховував від Вартових важливі матеріали — пророцтва, з яких випливає, що філософський камінь зовсім не такий, яким намагається подати його граф.　

— Тоді який він?　

— Нам теж поки не вдалося це з’ясувати. Але ми намагаємося дістати ці пророцтва, — дідусь почухав потилицю. — Послухай, я багато думав і зрозумів, що в 2011 році мене вже не буде на цьому світі. Припускаю, що я помру, перш ніж ти станеш достатньо дорослою, щоб я сам устиг розкрити тобі всі таємниці.　

Я не знала, що сказати, тому лише кивнула.　

Дідусеве обличчя осяяла чудова, тільки йому властива посмішка, від якої по щоках навсібіч розбігалися зморшки.　

— Це зовсім незле, Ґвен. Знаєш, навіть якби мені довелося померти сьогодні, я б не сумував, бо прожив чудове життя, — зморшки від усмішки на його обличчі поглибшали. — Мені шкода лише, що я не можу допомогти тобі у твоєму часі.

Я знову кивнула, ледве стримуючись, щоб не заплакати.　

— Не треба, любе моє пташенятко. Ти ж знаєш, як міцно смерть пов’язана з життям. — Лукас погладив мене по руці. — А може, мені пощастить і я залишуся в цьому будинку по смерті, ставши примарою. Тобі б точно не завадила моя підтримка.　

— О! Це було б чудово, — прошепотіла я. І водночас просто жахливо, бо всі ці примари, з якими мені довелося познайомитися, були не надто щасливі. Та й привидом теж ніхто з них бути не бажав. А дехто взагалі не вірив, що він мертвий. Тож насправді добре, що дідусь не потрапить у їхню компанію.　

— Коли тобі потрібно повернутися? — запитав він.　

Я зиркнула на годинник. Час промайнув так швидко!　

— Вже за дев’ять хвилин. Доведеться елапсувати зі спальні тітки Ґленди, бо в моєму часі я замкнула цю кімнату зсередини.　

— Давай спробуємо закинути тебе в спальню всього за кілька секунд до елапсації, — запропонував дідусь. — Ти зникнеш до того, як вона встигне що-небудь зрозуміти…　

Раптом у двері постукали.　

— Лукасе, ти тут?　

— Ховайся! — прошепотів Лукас, але я встигла зреагувати ще раніше. Я зробила карколомний стрибок і приземлилася під письмовим столом. І це дуже вчасно, бо двері різко відчинилися і в бібліотеку увійшла леді Арієта. Мені було видно тільки ноги і краєчок нічної сорочки, але її голос я впізнала одразу.　

— Що ти тут робиш, унизу, посеред ночі? А це що, сендвічі з тунцем? Ти забув, які рекомендації дав тобі доктор Вайт? — запитала вона, зітхнувши, а потім опустилася на нагрітий мною фотель. Тепер я бачила її майже до плечей. Постава леді Арісти була ідеальною, як і завжди. Цікаво, якщо вона обернеться, то побачить мене чи ні?　

Вона прицмокнула язиком.　

— До мене щойно прийшов Чарльз. Він стверджує, що Ґленда погрожувала його побити.　

— О, так, — сказав Лукас. Він говорив напрочуд спокійно. — От бідолаха. Що ж ти зробила?　

— Налила йому склянку віскі, — промовила моя бабуся і захихотіла.　

Мені забило дух від подиву. Невже моя бабуся вміє сміятися? Зроду такого не чула. Навіть коли вона посміхалася, ми чудувалися, а ось щоб хихикати… При мені з нею цього не траплялося. Хихикання — це ж дуже особливий вид сміху. У леді Арісти хихикання звучало як опера Ваґнера, яку вирішили зіграти на блокфлейті[25].　

— А потім він заплакав! — зневажливо сказала моя бабуся, і я знову впізнала звичну інтонацію леді Арісти. — Після чого склянку віскі довелося перехилити мені.　

— Оце так учинок, моя люба! — Відчувши, що дідусь посміхається, я зрозуміла, що мені стало тепло на душі. Вони здавалися дуже щасливими разом (принаймні, якщо брати вигляд від п’ят до шиї). Враз я усвідомила, що так мало знала про їхній шлюб.　

— Швидше б уже будинок Ґленди і Чарльза був готовий, — мовила леді Аріста. — Мені здається, нашим дітям не дуже щастить у пошуку другої половинки, як ти гадаєш? У Гаррі — Джейн, повна зануда, у Ґленди — Чарльз, макуха та й годі, а в Ґрейс — Ніколас, бідний, як мак начетверо.　

— Та головне, що вона з ним щаслива.　

Леді Аріста підвелася.　

— Так, до Ніколаса в мене найменше претензій. Набагато гірше було б, якби Ґрейс залишилася з цим чванькуватим паростнем де Віллерзів.

Я бачила, як її всю трусило.　

— Ці де Віллерзи величаються як куций бик у череді. Сподіваюся, Люсі теж схаменеться.　

— По-моєму, Пол трохи з іншого тіста, — дідусь посміхнувся. — Він непоганий хлопчина.　

— Я так не думаю. Яблуко від яблуні недалеко падає. Ти йдеш?　

— Я хотів ще трохи почитати…　

І якщо все складеться добре, ще трошки поговорити з онукою з майбутнього. До того ж часу в