Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

Я сам, відкривши портрет, був уже твердо, остаточно переконаний, що події приведуть до дії.

Отже, я відповів на питання про Сінкрайта:

— Сінкрайт, як кожна людина першого дня шляху, — людина, схожа на всіх: з руками і головою.

— Дріпло а не людина, — сказав Ґез. Його дещо злісна втома зникла; він погасив недопалок, раптом посміхнувся і вирішив ретельно розпитати мене, як я почуваюся, — з усякого погляду життя на кораблі. Відповівши як треба, тобто безглуздо по суті і пристойно-розумно за формою, я встав, вважаючи, що Ґез подасться снідати. Але на моє зауваження про це Ґез негативно похитав головою, випростався, плеснув руками по колінах і дістав з нижньої шухляди скрипку.

Побачивши це, я не встояв перед спокусою і сів знову. Задумливо розглядаючи мене, так, наче я являв якийсь аркуш з нотами, капітан Ґез торкнувся струн, підкрутив кілочки і направив смичок, кажучи:

— Якщо вас знудить, одразу ж кажіть.

Я мовчки чекав. Видовище людини з жовтим обличчям, з опухлими очима, яка засунула скрипку під бороду і робить головою рухи, щоб зручніше прилаштувати інструмент, викликало у мене посмішку, яку Ґез зауважив, негайно посміхнувшись сам, поблажливо і сором’язливо. Я не очікував хорошої гри від його великих рук і був здивований, коли перший же такт виказав неабиякий хист. Це був етюд Шопена.

Граючи, Ґез встав, дивлячись у куток, за мою спину, потім його погляд, блукаючи, зупинився на портреті. Він знову перевів його на мене і, дограючи, спустив очі.

Спенсер радить влаштовувати скрипкові концерти в приміщеннях, оббитих тонкими сосновими дошками на півфута від основної стіни, щоб витягти резонанс, необхідний, на його думку, для обмеженої сили скрипкового звуку. Але не для всякої композиції надається цей рецепт, і є речі, сила яких в їхньому змісті. Шепіт на вухо може інколи вразити, як грім, а грім — викликати вибух сміху. Цей пристрасний етюд і рвучка манера Ґеза викликали все те напруження, з яким ми зазвичай слухаємо гру оркестру. Двічі Ґез похитнувся, щойно корабель похилився на бік, але з нетерпінням відновлював перервану гру. Я почув різкий і гордий стогін, скаргу і заклик; потім кілька бурчань, посмішок, дедалі тихіший наспів про минуле — Ґез, опустивши скрипку, заходився похмуро її налаштовувати, причому сів, питально поглядаючи на мене.

Я похвалив його гру. Він, якщо і був задоволений, нічим не виказав цього. Знову взявши інструмент, Ґез почав виводити дикі фіоритури,[17] нудні скрипучі дисонанси — і так, удавано, захопився цим, що я зрозумів: час піти. Він мене виряджав.

Зауваживши, що я рішуче встав, Ґез опустив смичок і побажав приємно провести день — дещо глузливим тоном, на який тепер я вже не звертав уваги. І я сам хотів бути один, щоб подумати над тим, що сталося.

Розділ XIII

Шукаючи нагоди, щоб відгадати загадку портрета, хоча в мене не було на це ні певних надій, ані обдуманого, готового плану, я перебрався на палубу і примостився в шезлонгу.

Єдиною людиною, яку без особливого морального насильства над собою я міг би утягнути в цікаву для мене розмову, був Бутлер. Отож я курив і чекав на його появу. У мене було передчуття, що Бутлер ось-ось прийде.

Тим часом розпогодилося, вітер втратив різкість, вологість зникла, і сонячне світло стало ще яскравіше; хай воно ще і не виривалося різко з-за хмар, одначе потеплішало. Спливла чверть години, і Бутлер справді з’явився, якщо не напідпитку, то прогнавши важкий учорашній хміль склянкою корисних розмірів.

Мені здалося, що він зрадів, побачивши мене. Я миттю запросив його викурити сигару, взяв бадьорий, живий тон, розповів анекдот і, коли побачив, що він змінив дещо напружену позу на невимушену і став складно вимовляти доволі довгі фрази, сказав йому, що «Та, що біжить по хвилях» — найкраще вітрильне судно з усіх, які мені доводилося бачити.

— Воно було б ще краще, — мовив Бутлер, — для нас, звичайно, якби могло брати більше вантажу. Один трюм. Але і той не розрахований на вантажні операції. Ми дещо зробили, зламавши внутрішні перегородки, щоб збільшити місткість, а проте, брати більше двохсот тонн немислимо. Тепер, при високій ціні фрахту, ще можна існувати, а ось торік Ґез наробив чимало боргів.

Я дізнався також, що судно збудував Нед Сеніель чотирнадцять років тому. Коли я почув ім’я «Сеніель», мені аж дух забило. Я зберіг уважну нерухомість обличчя.

— Воно збудоване для прогулянок, — говорив Бутлер, — і одного разу навіть здійснило навколосвітню подорож. Річ, бачте, в тому, що рід нині померлої дружини Сеніеля прямо пов’язаний з першими поселенцями, засновниками Гель-Г’ю; колись давно тих висадили на берег з брига, а він звався так само, як і наше судно, «Та, що біжить по хвилях». Значить, ця історія почасти фамільна, і дружина Сеніеля вибрала для корабля теж таку назву. Років п’ять тому Нед Сеніель прогорів, коли ціна на бавовник пішла донизу. Продав корабель Ґезові. Ґез з самого першу був капітаном «Тієї, що біжить по хвилях»; я тут недавно, і всю історію мені виклав Ґез.

— Отже, — запитав я, — Ґез купив судно, коли Сеніель звівся до нитки?

Збентежившись, Бутлер заходився мовчки заклеювати слиною відсталий сигарний лист. Він сяк-так вирятувався зі скрути, сказавши:

— Тепер, здається, воно перейшло до Брауна. Так, воно-то так. Втім, грошові справи мене не обходять.

Сподіваючись, що днями ми поговоримо детальніше, я покинув цю розмову про кораблі. Хто сказав «А», той скаже і «Б», якщо його не мордувати. Я перейшов до Ґеза, висловивши жаль, украй пом’якшений за гостротою своєї натури, що в капітана нема дітей, оскільки його життя, мабуть, досить безладне; йому бракує правильних сімейних турбот.

— Дітей?! — сказав Бутлер, роблячи круглі очі.

Він дався диву. Думка, що Ґез може мати дітей, зачепила Бутлера за душу. — Та він ніколи не був одружений. Що це ви взяли собі в голову?

— Проста самовпевненість. Я був упевнений, що капітан Ґез одружений.

— Ніколи. Можливо, ви подумали так тому, що побачили на його столі портрет панночки; ну, то це дочка Сеніеля.