Читати книгу - "Час перед свiтанком, Сомерсет Вільям Моем"

Наскільки вона могла зрозуміти, все почалося з наказу, який він мусив передати. Недалеко від Касселя було невелике село, яке було вирішено захищати, щоб затримати ворога, і, оскільки піхоти не було, завдання було покладено на батарею Королівської Кінної Артилерії. Був вже пізній вечір, коли Роджер дістався до неї, так що він вирішив залишитися на ніч, але на світанку почалася атака, і танки, підтримувані загонами німецької піхоти, проникли на околицю села. Боротьба була несамовитою. До полудня боєприпаси вичерпалися, і гармати могли стріляти тільки кожні кілька хвилин; було ясно, що невеликий гарнізон більше не витримає, і був відданий наказ про відступ. Роджер вважав неможливим уїхати, коли була потрібна кожна людина, і він прийняв командування невеликим загоном йоменів. Але тепер, оскільки він більше не міг бути корисним, він вирішив повернутися до штабу. Він потиснув руку командиру.

- Ви влаштували грандіозне виставу, - сказав він.

- Ну, я повинен був щось зробити, - посміхнувся другий.

Всі гармати, окрім двох, були виведені з ладу, і їх разом з пораненими повинні були відправити вперед, а решта війська слідували пізніше іншим маршрутом.

Вони повинні були зустрітися в селі в трьох або чотирьох милях звідти.

- Що змушує вас думати, що німці не зайняли його? - запитав Роджер.

- Якщо це так, то ми будемо кляті нещасливці. Але спочатку ми вб'ємо до біса багато з них.

- Що ж, удачі вам.

- Вам самім знадобиться трохи удачі, щоб проїхати через це. Мерзотники кишать повсюди.

- О, зі мною все буде в порядку. Я збираюся зійти з головної дороги, як тільки зможу. Це займе у мене трохи більше часу, але я думаю, що воно того варте.

Настало затишшя, і Роджер відправився в дорогу зі своїм шофером. Вони проїхали деяку відстань уздовж річки, а потім на розвилці побачили машину, що наближалась до них по дорозі, по якій вони самі мали намір їхати. У ній було два британські офіцери, і Роджер зупинив їх.

- Дорога позаду вас в порядку? - крикнув він.

- У повному порядку. Ніяких ознак гуннів.

- Окей.

Він поїхав далі. Дивлячись на свою карту, він побачив, що через кілька миль буде міст, і незабаром після нього бічна дорога, котра на його думку, привела б його в об’їзд до місця призначення. Місцевість була рівною, і вони не шкодували газу, але по дорозі йшла врозбрід череда біженців , яка час від часу їх затримувала. Вони проїхали через ліс і якраз досягли мосту, коли раптом стався вибух кулеметного вогню, і автомобіль сильно звернув у бік. Водій різко впав на кермо. Машина з’їхала у кювет і з приголомшливим поштовхом зупинилася, але на щастя не перекинулася. Роджер виплигнув і серед граду куль побіг до мосту і пірнув через парапет у воду. Під час перебіжки його уразили. Він плив щодуху. Німці підбігли до мосту і стріляли по річці, але над нею нависали дерева, і вони могли стріляти лише навмання. В нього більше не влучили. Тоді він почув черговий вибух вогню, набагато інтенсивніший, але він не був спрямований на нього; він на мить зупинився, щоб перевести подих, а потім почув гудіння літака. Він одразу здогадався, що сталося. Британський літак обстріляв людей, які перебували в засідці, і вони втекли під укриття лісу. Він озирнувся навколо себе; він до цього часу почував себе досить добре, і йому здавалося, що він не зможе зробити нічого кращого, як піднятися на берег і сховатися у густому підліску. Він деякий час лежав, прислухаючись в усі вуха; стрільба припинилася; німці або накивали п’ятами, або вважали, що його не варто переслідувати. Він підвівся і, обережно рухаючись, почав йти, але нога завдала болю, і він похитнувся і впав. Він був поранений у ногу, хоча вважав не жахливо, і мав на обличчі неприємний поріз і на тілі рану у правому плечі. Він поповз по землі і сів, притулившись спиною до стовбура дерева.

- Оце так здрастуйте, - сказав він собі.

- Чому ви так сказали? - спитав Томмі.

- Я не міг придумати нічого іншого.

- Якби я був на вашому місці, я б прокляв і поклявся.

- Я знав, що мати цього не схвалить, - засміявся Роджер.

- О, мій любий, після того, як я тридцять п’ять років була одружена з вашим батьком, я можу сказати, що в англійській мові немає жодного слова, яке б змусило мене бровою повести, - посміхнулася вона.

- Продовжуйте, - нетерпляче сказав Томмі.

- Гаразд, я намагався придумати, що мені краще зробити далі. Я подумав, що спочатку треба трохи відпочити, а потім, коли стемніє, повернутися на дорогу і подивитися, чи не зможу я знайти якийсь будинок, де можна було б залишитися на ніч. Розумієте, я мав спробувати якось повернутися до штабу. На щастя, у мене було кілька тисяч франків.

- Хіба ви не почувалися жахливо?

- Прілим. Я був мокрий наскрізь. Я нічого не міг зробити з обличчям і плечем, але думав, що подивлюся на ногу. Рана не була значною, але трохи кровоточила; я отримав кулю трохи вище коліна, і, наскільки я міг розібратися, вона пошкодила сухожилля. Ось чому це дало мені таку біль при ходьбі. Я хотів цигарку більше всього на світі, і мої цигарки були в тому портсигарі, який ви мені дали, Мей, і вони були абсолютно сухими; але моя запальничка не працювала, і тому я не міг закурити. Ну що ж, я влаштувався зручніше, як міг, і просто лежав там — думаю, близько години, а потім я почув, як хтось важко ступає по хворосту.

- Вам не стало страшно? - запитав Томмі.

- Злякався до смерті. Я взяв свій револьвер і направив його в напрямку звуку. Якби це був німець, він би отримав.

На його подив, з'явилася жінка. Побачивши його, вона підняла руки вгору.

- Друг. Друг, - сказала вона. - Я шукала вас.

- Гаразд, ви знайшли мене, - відповів він. - Що ви збираєтеся з цим робити?

Це була кремезна молода жінка з пласким обличчям і рум'яними, як яблуко, щоками; вона виглядала як селянка, і Роджер припустив, що вона біженка. У неї були дуже маленькі, дуже чорні очі, схожі