Читати книгу - "Час перед свiтанком, Сомерсет Вільям Моем"

- Ви поранені? - запитала вона його.

- Не серйозно.

- Я бачила, як це сталося. Вони були парашутистами. Вам пощастило, що прилетів літак. П'ятеро з них були вбиті.

- Що з моїм шофером?

- Він мертвий.

- Чи є поблизу які-небудь німці?

- Мотоциклісти. Танків ще немає.

- Як я можу піти звідси?

За виразом її плаского обличчя він не міг сказати, чи була вона дурною чи ворожою.

- Ви офіцер, чи не так?

- Так.

Вона, здавалося, обмірковувала.

- Слухайте, - сказала вона тоді, - ви тут зараз в безпеці. Почекайте, поки стемніє, а потім я відведу вас на ферму.

- Що за ферма?

- Мого свекра. Це на узліссі. Ви зможете дійти туди, якщо я вам допоможу?

- О, так.

- Не рухайтеся. Я свистітиму, коли повернуся.

Вона зникла в рослинності, і він знову залишився один. Йому було боляче, і він не був надто впевнений, що вона мала на увазі те, що сказала. Можливо, вона пішла доносити на нього і повернеться з загоном німців, щоб взяти його в полон. У нього була думка переповзти з того місця, де він був, у більш безпечне місце, але це здалося марним; вона знала, що він не зможе піти далеко, і вони скоро знайдуть його. Єдине, що йому залишалося, - це сидіти спокійно і ризикнути. Йому вже було все одно, що станеться. Настала ніч, і він затремтів у своєму мокрому одязі. Нарешті він почув звук чиїхось кроків, а потім обережний свист. Він зачекав мить, прислухаючись в усі вуха, щоб переконатися, що дівчина була одна, а потім свиснув у відповідь. Вона попрямувала туди, де він лежав. Тепер він міг тільки стояти, але вона обійняла його сильною рукою, і вони разом пішли через ліс. Він задавався питанням, чи знайде він півдюжини гунів, які очікують його, коли він вийде з нього, і зітхнув з полегшенням, коли вони вийшли на відкрите місце і не було помітно ані душі. Ферма стояла трохи осторонь від дороги.

- Я розповіла своїй свекрусі, - сказала дівчина. - Ви можете спати всю ніч. Мій свекор пішов у село з самого обіду. Він ще не повернувся.

Двері їм відкрила повна, досить висока жінка середніх років.

- Ось він, - сказала дівчина.

Жінка, не говорячи, поступилася їм , і Роджер, увійшовши, опустився на стілець. Він був страшенно спраглий і попросив склянку води. Поки він пив, надворі почулися кроки, і дівчина сказала:

- Там батько.

Вона відчинила двері, і ввійшов худий, висохлий чоловік із непривітним обличчям. Він здригнувся, коли побачив Роджера. Він кинув на двох жінок сердитий погляд.

- Що це? Хто у вас тут?

- Це англійський офіцер. Він втік, коли парашутисти напали на його автомобіль.

Він стиснув кулак і підійшов до Роджера.

- Забирайся. Забирайся.

- Він поранений, - сказала дівчина.

- Мені байдуже. Німці тут. Якщо вони знайдуть його , вони спалять ферму. Я був на останній війні, і знаю.

- Я лише хочу переночувати, - промовив Роджер. - Я вам добре заплачу.

- Ні, ні, ні. Забирайся.

- Він не може йти, він ледве може стояти, - крикнула дівчина. - Він помре.

- Нехай. Це його справа.

Роджер піднявся зі стільця.

- Я піду.

- Ні, я не дозволю вам, - вигукнула вона і повернувшись до фермера і з розлюченими очима закричала: - А мій чоловік? Ви його забули? Він ваш син, чи не так? Наскільки вам відомо, він також може бути поранений або потребувати допомоги.

- Так, чоловіче, там твій син, - сказала його дружина.

- Ви не знаєте німців. Вони здатні поставити нас біля стіни і розстріляти всіх трьох.

- Дозволь йому залишитися на ніч, Мішелю.

У цей момент вони нагострили вуха. Почувся писк гальм, а потім тупіт важких чобіт.

- Німці.

Дружина фермера підскочила до дверей і відчинила їх.

- Зайдіть туди. Сховайтеся під ліжком.

Дівчина всунула руки під пахви Роджеру, підняла його на ноги і вкинула в сусідню кімнату. Він став біля зачинених дверей, тримаючи револьвер у руці, і почув, як вона сказала своєму свекру:

- Якщо ви його віддасте, я вб'ю вас своїми руками.

Почувся гучний стукіт.

- Відчиняй. Відчиняй.

Той чи інший із них відчинив двері, і ввійшли двоє мотоциклістів.

- Не лякайтесь. Ми не збираємось заподіяти вам шкоду. Ми заблукали і побачили ваше світло. Ми хочемо потрапити в Андрезі.

- Звідки ви приїхали? - сказав фермер.

- З Німеччини. А ви думали звідки?

- Продовжуйте рухатись цією дорогою ще чотири кілометри, а потім поверніть ліворуч.

- І ми хочемо пити, як диявол. У вас є яке-небудь вино?

Дівчина поставила перед ними пару пляшок. Вони взяли їх і приготувалися йти, але фермер постав між ними та дверима.

- Це буде чотири франки.

- Генерал буде завтра. Попросите у нього за це.

Чоловік, який говорив, відштовхнув висохлого француза вбік розмахом руки, і вони двоє вийшли. Фермер погрозив їм кулаком.

- Свині.

Роджер пришкандибав назад на кухню і ще раз опустився на стілець. Він поклав лікті на стіл і сховав обличчя у руках.

- Ви ж бачите, що він не здатний рухатися, - сказала дівчина. - Ви не можете не мати серця, щоб виставити його в ніч.

Фермер сердито подивився на нього. Можливо, його гнів на те, що дві пляшки вина забрали у нього без оплати, мав на нього більший вплив, аніж жалість до пораненого. Він знизав плечима.

- Хай залишається. Але я не хочу, щоби він був в будинку. Він може піти на сінник. Якщо німці знайдуть його там, я зможу сказати, що нічого про нього не знав.

Дівчина кинула на нього підозрілий погляд, а потім підійшла до нього так близько, що її обличчя майже торкнулося його. Її маленькі чорні очі були застиглими і лютими.

- Боші не знайдуть його, якщо ви не скажете їм, де він. Присягніться, що ви його не видасте. Кляніться головою свого сина.

Фермер, немов не в силах витримати цей загрозливий погляд, швидко відвів очі. Його дружина підняла голову.

- Поклянись, Мішелю.

Фермер вимовив брудне слово. Потім похмуро:

- Я клянусь... головою мого сина.

Це