Читати книгу - "Як ведеться, так і живеться, Панас Мирний"

— Бач, я й думав з весни підправити оселю… Видно, солома прогнила, — сказав Яків, обдивляючись стелю. У кутку, коло образів і друга показалась пляма.

— Та он і друга, — указав він жінці, котра підставляла під першу пляму миску.

— Он, он… — сердилась Настя, тичучи рукою. — Треба он лізти нагору та ночви підставити, то й не буде текти.

— Як же ти там уночі без світла будеш правитись? — чухаючи потилицю, спитавсь Яків.

— А ліхтарня нащо?

Яків мовчки устав, пішов у сіни і, знайшовши ліхтарню, поставив у неї каганець, потім знайшов ночви і покарабкався з ними на горище. Настя присвічувала йому з сіней.

— Та тут, як і надворі, ллє! — скрикнув він, струшуючись. — А присвіти дужче. — Настя підняла ліхтарню аж на голову.

— Ого–го–го! Хоч рибу плоди, — сміявся він.

— Чого ж, ти смієшся? підставляй ночви, чи що.

— Куди підставляй? нащо підставляй? Викинь ночви надвір — чи збереш увесь дощ? — так і тута. Повне горище води, що ж ти поробиш?

— То так хіба її й кинути. Треба ж визбирати.

І Настя, передавши ліхтарню чоловікові, кинулася у хату за горшками, за мисками. Яків жменями збирав воду, передавав їй горшки, а вона виливала надвір.

Дощ тучний давно вже перестав, з обложних хмар сіяло, мов крізь сито, а вони все правилися коло горища. Послідні калюжі зібрала Настя уже ганчірками, і потомлені вони кинули горище і полягали спати. Неясний світ ранку пробивався крізь хмари у вікно. Дітвора, приучена з курми вставати, непокійно лежала. Тілько дощовий день сном застилав їм очі, а то б вони давно вже повставали. Грицько, правда, вже й підвівся був, та, побачивши, що мати так покійно почиває коло його, почухався, ліг і знову задрімав.

Ранній світ борюкається з туманом, з дощем, з хмарами; наче димом, окурилася земля ним… вогко, мокро і важко. Так бува тілько восени. Ніхто б не сказав, що після такого тучного дощу випаде такий день. Сонце ненароком якось виглянуло з‑за краю землі та, побачивши таку негоду, мерщій посунуло за хмари.

Яків прокинувся перший. Він лупнув очима і зразу закрив їх, — у очі, наче хто йому піску сипонув, зарізало так, голова горіла. «Не доспав», — подумав він і позіхнув.

— Ох, мені лихо, як же я заспала! — кинувшись, сказала Настя і зразу порвалась надвір. У сінешні двері, як одчинила вона їх, мов хто кухлем води, плеснуло на неї дрібним дощем. Вона вся струснулася і мерщій подалась у сіни.

— Що, ще сонце не сходило? — спитався Яків, з-підсліпа лупнувши очима.

— Піди подивись, — сказала Настя.

Яків підвівся, глянув у вікно і почухався.

— Еге! отака ловись! — позіхнувши, сказав він і трошки перегодом гукнув:

— Грицьку! Іване! а вставай до товару.

— Куди? — крикнула Настя.

— Як куди? на пастівник гнати.

— Піди спершу глянь, що надворі, який дощ.

— То що, що дощ? Попойде та й перестане.

— Хай же перестане.

— А хіба ж таки й не перестане? — спитав Яків, знову позіхнувши.

Настя нічого не одказала. Яків посидів, посидів, почухмарився за спиною і, одвернувшись до стіни, ліг.

— Отак краще! — усміхнулась Настя, умиваючись.

Тілько що вона вмилася та прибрала трохи голову, заткнувши під очіпок понависавше на очі волосся, як сінешні двері рипнули і в хату убігла у чорній сорочечці і в лихій спідничці невеличка дівчинка літ п'яти-шести. Кругле лице її було змочене дощем, головка закустрана, босі ноги у калюці.

— Здрастуйте, тьотю, — тихим дитячим голоском привіталася вона.

— Галю! Здорова була, моя рідна! Чого се ти так рано устала?

— Прислали мати… Просили, як будуть Грицько та Івась гнати ваших овечат пастись, то чи не погнали б і наших.

— А Василь що робить?

— Спить. Мати кажуть, хай не йде, щоб не простудився.

— Бач, а за тебе і не боїться мати, що простудишся, — босу посилає.

— Не знаю, — не розуміючи, що відказати, сказала Галя, дивлячись на Настю своїми великими чорними очима.

— Галя! — скрикнув Івась, лупнувши очима, і підвівся.

— Бач, Галя уже й устала, а ти й досі спиш, — сказала, усміхнувшись, мати.

— Грицьку! — штовхнув Івась брата під бік. — Уставай, пора товар гнати.

— Куди? по такій негоді? — сказала Настя.

Івась подививсь на матір.

— Хіба не поженемо? — спитав не вірючи Івась.

— Куди ж ти поженеш. Хай у садку попасуться, а як розгодиниться, то хіба тоді.

Івась аж підскочив. На його дитячому личку, у його заспаних очах заграла радість. «Слава богу», — подумав він, і перед очима у його забігали і Карпо і Свирид, — сусідчі хлоп'ята… Тепер вони цілий день вибігають та вигуляють по улицях… Він підскочив до Галі.

— А ти прийдеш до нас гуляти? — тихо спитав він її.

— Як пустять мати — прийду, — одказала, нахнюпившись, та.

— То приходь. Грицьку, та вставай уже. Он Галя прийшла, — будив він заспаного брата.

— Галя прийшла довідатись, чи не поженете ви своїх овець, — сказала мати. — Тітка он просить, як поженете, то щоб зайняли і її.

— А Василь що робить? — швидко спитав Івась.

— Спить, — одказала Галя.

— Еге. То він буде висиплятись, а ми за його овець пасти. Я не хочу. Коли б за Галю, я б узявся, а за Василя не хочу. Бач, який сам великий пан.

— Ми вже скілько раз його гонили, — умішався розбурканий Грицько, — хай він хоч раз наших пожене.

— Ніхто не буде гнати, — рішила Настя. — Так, Галю, і скажеш матері. Наші не поженуть по такій негоді. У садку будуть пасти.

Галя метнулась іти.

— Куди ж ти так швидко? Посидь, погуляй тут. Я снідати дам.

— Так мати казали,