Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Після аварії Яна стала іншою.

Вона не просто розлютилася.

Вона злізла з емоційних гойдалок.

Припинила плакати і кидатися в крайнощі.

Вона відпустила ситуацію. Прийняла її такою, якою вона є. І почала жити інакше.

Психологи кажуть, що це нормальна реакція. Спершу ми жаліємо себе, сподіваємося щось утримати. А якщо пощастить — усе повернути назад.

Але проблема в тому, що назад воно вже не повернеться — не встане, як пазл від іншої головоломки.

Ми стаємо іншими. От і все.

Яна змінилася. І певною мірою це стало полегшенням. Для мене. Адже я не міг уже повернутися. Навіть якби були сумніви.

Я знайшов своє місце.

Воно поруч із Далілою та Авдієм.

Їм я був потрібен сильніше.

Вони потребували мене більше, ніж будь-коли.

А стосунки з Яною мають бути конструктивними. Усе вирішуватиметься поетапно. Крок за кроком. Проблема за проблемою. Сходинка за сходинкою.

Поки ми не вкотимося в нові ролі.

Не навчимося жити своїм новим життям.

В іншій сім'ї. Яка ніколи не буде схожа на ту, до якої ми звикли.

— Котику, коли ти переїдеш до нас?

Даліла повисла в мене на шиї й дивилася в очі. Шукала в них відповіді.

Це питання я чув не вперше.

Вона лагідно посміхалася і чекала, що я скажу щось нове. Адже з моменту нашого фактичного розриву з Яною минуло майже два тижні.

А я, як і раніше, жив у готелі.

Знімав одномісний номер. У квартирі Ліли тільки гостював вечорами.

Після опівночі прощався. Бажав спокійної ночі. І вирушав у готель на ночівлю.

Мені треба було щось вигадати. 

Поки що я не знав, як вирішити житлове питання. Щоб і вони з Авдієм були задоволені. І по грошах це не вилилося в драконівський кредит.

Адже тепер я мав оплатити рахунки залізничної компанії. Які були виставлені після нещасного випадку на переїзді. Якщо дійде до суду — додадуть ще послуги юристів, пеню і судові витрати.

Це солідні гроші.

Які помітно зменшать мої заощадження.

— Вибач, крихітко, та наразі я не можу.

— Чому? — поправляла вона волосся в мене на маківці. — Що в цьому складного? Просто береш і переїжджаєш.

— Тут мало місця для трьох. До того ж, я не хочу тиснути на психіку Авдія.

— Мій син буде тільки радий від того, що в його житті з'явився надійний чоловік. Який живе з його мамою під одним дахом. Може підвезти в дитячий садок. Звозити в поліклініку. Допомогти в покупці чогось смачного. Порадувати іграшкою, врешті-решт. Пора бути чесним із собою. Він любить тебе, як тата.

— Я не впевнений, що хлопчина готовий до таких серйозних змін.

— Ніхто до такого не готовий, Давиде. — Вона розправляла зам'ялий комір моєї сорочки і продовжувала м'яко переконувати, що час змінювати наше життя на краще. — Деякі речі просто відбуваються самі собою. Тому що так складається доля. І складається вона добре. Хіба ти не щасливий бачити його таким усміхненим? Він же просто сяє, коли ти приходиш додому.

— Я хочу, щоб ви нічого не потребували, Ліло. Хочу, щоб ви жили гідно. І я зміг забезпечити вам нормальне житло.

— Ну то забезпеч, — усміхнулася вона. І поцілувала мене в щоку. — У тебе це вийде. Я знаю. Ти успішний, самодостатній мужик на піку можливостей. На піку своєї блискучої кар'єри. Кар'єри людини, що зробила себе сама.

— Проблема піку в тому, що вище вже нікуди. Я досяг плато. І, якщо не брати до уваги поодиноких премій, моя зарплата постійна. Я не можу раптово заробити мільйон. Просто тому, що я уклав вдалу угоду. Знаходити угоди — моя робота. Я комерційний директор піщаного кар'єра. І це моя стеля — той самий пік моєї кар'єри. Тут потрібна раціональність у плануванні витрат. 

— Ну, то, може, нам час познайомитися з генеральним президентом?

— Навіщо?

— Я вважаю, ти гідний більшого. Гідний підвищення.

— Ти не розумієш, про що кажеш. Точніше — про кого. Наш генеральний — птах високого польоту. Він навіть у країну прилітає лише кілька разів на рік. Його простіше знайти на пляжі Дубая.

— Летимо тоді в Дубай? — пожартувала Ліла.

Та я був серйозний.

— У боса важкий характер. Поладнати з ним дуже непросто. Він знає собі ціну. І вона захмарна. Звичайних смертних він до себе не підпускає. Он навіть твій гонорар за виступ на корпоративі передав через мене. Типу нічого йому робити — самостійно вирішувати такі питання. Він уже на тому етапі, коли гроші роблять гроші. Йому не потрібно працювати, щоб бути багатим. Він уже багатий. Астрономічно багатий. І може дозволити собі яхту. Феррарі. Молоденьких дівчат з обкладинки журналу.

— Заздриш йому?

— Я просто кажу, що він затятий цинік. І таких, як я, у нього десятки. Він же натуральний магнат.

— Ким би не був твій начальник, він зобов'язаний тебе вислухати і прийняти правильне рішення. А я підтримаю. Створю затишок і атмосферу для вдалих переговорів. Якщо ти нас познайомиш, звісно... Ти маєш керувати всім холдингом, ставши його правою рукою.

— Ти цілишся зависоко, мала. Я зараз не в найкращій формі, щоб замахуватися на таке. Мені б розгребти всі ці клопоти з розлученням. І виплатити борг перед транспортною компанією.

— Це вона його має платити. — Прозвучало різко, як для Даліли. Вона відсторонилася і продовжила говорити, придушуючи роздратування. — Це її вина — не твоя. Ти не зобов'язаний наводити лад після кожної ганьби, яку вона творить. Вибач, та я не можу мовчати, коли бачу це. Бачу, як твоя колишня дружина паразитує на твоїй доброті. Паразитує на твоїх грошах — тяжко й чесно зароблених грошах, Давиде! А що вона такого зробила, щоб ти витрачався на неї, обмежуючи себе в усьому?!

— Ну, по-перше, — взяв я Лілу за руки і притягнув до себе. — Щодо того, що вона такого зробила... Вона народила мені дітей.

— Ну так, звісно. Теж мені велике діло.

— Для мене й цього достатньо.

— Та хто завгодно може народити дітей — не тільки твоя Яна!