Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

— В сенсі? — не зрозуміла я слів герцога.

— Навчання лише на моїй території.

— Але житиму я у графа, — спішно добавила я.

— Домовилися.

Я простягла руку, а герцог здивовано дивився на мене.

— Підтвердження укладання договору, — закотила я очі, — досить просто потиснути руку.

— Тобто ти згодна? — Сандр простягнув руку й потиснув мою.

— На те, що живу у графа та приїжджаю хоч щодня до тебе на взаємне навчання? Так.

Ми обоє видихнули з полегшенням. До чого іноді важко домовлятися.

— Можна? — герцог помітно повеселішав і кивнув на мій телефон.

— Гаразд, сідай поруч, — посміхнулася я. Якщо вже помирилися, можна трохи розважити дитину. — Але з тебе спецефекти.

— Що з мене? — вкотре перепитав герцог, а я подумала, що скоро збожеволію від необхідності постійно щось пояснювати.

— Спецефекти. Метеликів під музику попускаєш, щоб гарно було.

Альберт кивнув, а я, віддавши йому один навушник, почала перебирати папки.

Треба знайти щось мелодійне: слів Альберт все одно не зрозуміє, значить, треба бити на красу музики та голосу. Вирішивши, що стара добра «Енігма» для середньовічного мешканця саме те, запустила плейлист.

Слух у Альберта виявилася чудовим: вогонь танцював, немов у казці, торкаючись, але не обпалюючи, прямуючи то вгору, то вниз, прискорюючись за музикою та зриваючись у паузах.

Зачарована диким танцем, я не помітила, як заснула в диліжансі, який мірно погойдувався, зручно вмостившись на плечі Альберта.

Мені снилися три старі в білих тогах, що задумливо дивляться на срібну нитку з дивним вузлом, з якого стирчав чийсь ніготь.

— Що будемо робити? — запитала наймолодша з вигляду.— Діставати?

— Почекаймо, — відповіла старша, — раптом їй вдасться те, що навіть Богам не під силу.

— Ти сподіваєшся на силу, що ми їй так необачно дали? — запитала середня.

— Я сподіваюся на серце, яке ми стільки років намагалися розбити. Якщо там ще хоч щось лишилося.

— Воно розбите, там уже нічого немає, окрім розпачу. Ти це чудово знаєш, — насупилась середня. — З поламаним крилом не злетіти.

— А раптом…

Коли я прокинулася, то виявилася лежачою головою на колінах Альберта. Телефон знову сів, тож тепер мені доведеться витратити не менше кількох годин, щоб знову зарядити його. Наскільки ж у моєму світі з цим простіше.

Надвечір ми зупинилися біля чергового заїжджого двору. Залишилося зовсім небагато, завтра ми вже прибудемо до столиці.