Читати книгу - "Війна з Росією"

— Вітаю, Дейве, — на екрані з’явився Головнокомандувач. — Я вже чув про засідання ради — ну і халепа! Збираюся зараз у Білий дім. Мене викликав радник з національної безпеки для бесіди з президентом. Що я маю їй говорити?

Мак-Кінлі докладно розповів про все. Про те, що НАТО от-от відмовиться захищати одного зі своїх членів, а деякі держави більше занепокоєні політичним процесом, а не тим, що вперше з 1945 року світ опинився перед лицем великої війни в Європі. Про те, що два члени НАТО, Греція та Угорщина, схоже, підтримують Росію; і хоча та ще не вдерлася на територію Латвії (а це неминуче відбудеться), однак фактично вже атакує її. На завершення Мак-Кінлі підсумував: якщо Альянс не хоче зазнати трагічної поразки та одним махом знищити саму ідею свого існування, має бути застосована стаття 5.

— Гаразд, Дейве. Зрозумів. Запевняю вас зараз як командувач Збройними силами США в Європі, а не як, підкреслюю, Верховний головнокомандувач НАТО, що проситиму негайного надання військової підтримки для Латвії на суші, в морі та повітрі. Але нехай це буде суто між нами, поки я не отримаю підтвердження. Якщо ж його не буде, то я нічого вам не казав і ніколи ні про що президента не просив. Сподіваюсь, ми зрозуміли один одного.

— Авжеж, — відповів Мак-Кінлі, розуміючи, що начальник повністю йому довіряє.

— Добре. Викладена вами інформація, сподіваюся, допоможе переконати президента віддати належний наказ. Тим часом нам треба забезпечити повну готовність сил надшвидкого реагування. Відверто кажучи, за потреби я це зроблю і без санкції ради. Отже, працюйте з кожною країною окремо, і згодом поінформуєте мене про готовність наших сил. Я повернуся сьогодні ввечері, відразу після зустрічі з президентом. Побачимося завтра.

На цьому розмова була завершена, зображення на екрані на мить завмерло, і апарат вимкнувся.

Мак-Кінлі відкинувся на спинку стільця та відсьорбнув чаю. Здавалося, від того ранку, коли він зі своїм спрингер-спанієлем гуляв у лісі позаду резиденції «Ла Бель-Альянс», пройшло дуже багато часу. Сьогоднішній день був довгим, але попереду залишалося ще чимало справ. Лише вирішивши їх, він зможе хоча б подумати про повернення додому. Мак-Кінлі сподівався, що його дружина вигулювала Меган по обіді, бо інакше вдома його зустріне дуже невдоволена тваринка.

Після телефонних дзвінків начальникам генеральних штабів Франції та Данії справа таки зрушила з місця. Французи були готові односторонньо підтримати Латвію, та лише за умови, що в разі початку операції командувачем сил НАТО стане французький генерал. Мак-Кінлі як відповідальний за розподіл воєнних завдань та ресурсів запевнив, що буде тому радий, але за умови, що Франція забезпечить найбільший контингент в об’єднаних силах. Ця цілком слушна пропозиція не дуже сподобалася французові, і той натякнув, що остаточне рішення ще не прийняте.

Начальник данського генерального штабу, з яким генерал розмовляв пізніше, був відвертий і діловий: Данія має двосторонню угоду з латвійцями, тож батальйон механізованої піхоти і танкову роту вже готують до відправлення в Латвію. Вони будуть там не пізніше ніж за п’ять днів.

— Якби всі були такими свідомими, як данці, — зауважив Мак-Кінлі, звертаючись до начальника свого штабу Свінтона. — Тепер, Джеймі, давайте-но випробуємо британців. Що повідомляє наша розвідка?

— Боюсь, новини не дуже втішні. Міністерство оборони налаштоване позитивно: сухопутні, морські та повітряні підрозділи сил надшвидкого реагування чекають на відправлення, проте апарат прем’єр-міністра блокує рішення.

— Так... — Мак-Кінлі замислився. — З’єднайте мене із заступником начальника генерального штабу по захищеній лінії «Брент»[20]. Він, на відміну від свого боса, принаймні розуміє, що таке НАТО. Подивимося, що скаже.

Мак-Кінлі добре знав старшого маршала авіації сера Тоні Вілсона, заступника начальника генерального штабу. Вони працювали разом, коли він був іще молодим, мав лише звання підполковника. Вілсон — серйозний, перспективний штурман Королівських військово-повітряних сил із певним досвідом служби в контингенті НАТО в Німеччині — працював у підрозділі планування та стратегії Міністерства оборони. Він добре розумів можливості Альянсу, був кмітливим, відвертим, часом в’їдливо іронічним. Вілсон точно скаже правду стосовно того, чого слід очікувати від Великої Британії.

Після з’єднання Мак-Кінлі спочатку почув знайомі короткі звуки, які свідчили про те, що лінія захищена і не прослуховується, а вже потім на зв’язок вийшов Вілсон. Мак-Кінлі відразу перейшов до суті справи, окресливши ситуацію в Латвії з погляду НАТО і розповівши про сьогоднішнє засідання ради Альянсу.

— Отже, негайне застосування статті 5 наразі неможливе, Тоні. Якщо американці вирішать зробити щось в односторонньому порядку для допомоги Латвії, чи є шанси, що й Британія приєднається до них та надішле свої підрозділи, вже виділені для участі у спеціальних силах надшвидкого реагування?

Вілсон лише підтвердив те, що доповіли люди з розвідки Свінтона:

— Ми в Міністерстві оборони готові діяти. Проблема в прем’єр-міністрі.

— Як завжди? — запитав Мак-Кінлі.

— Боюся, що так, — відповів Вілсон. — Він оточений фарисеями, для яких застосування сили, а тим паче бодай якась згадка про наземну операцію, — це щонайменше ганьба і потурання злу. Коли ж прем’єр-міністр почув про ймовірність застосування статті 5, у нього взагалі стався нервовий зрив. Бо сказати британцям, що їхні солдати мусять піти воювати і вмирати, щоб захистити латвійців, — то вже занадто для нього. Кажуть, коли сьогодні вранці мова про це зайшла на засіданні Кабінету міністрів, він спромігся лише пожартувати, що Британія й так надає Латвії велику підтримку, бо купує пиво, коли її громадяни влаштовують в Ризі холостяцькі вечірки, і що британці, які ті гроші витрачають, все одно за нього не голосуватимуть. Його підлабузники вирішили, що це страшенно смішно. Крім того, так само, як і під час обговорення повітряних ударів по Сирії, прем’єр-міністр без гарантованої більшості в Палаті громад відмовляється робити хоч щось, пов’язане з гарматами та вантажем 200.

— Але ж у нього там є більшість, — нагадав Мак-Кінлі.

— Звісно є, але не переважна, попри те що справи лібералів значно погіршилися відтоді, як Корбіна обрали лідером. Проблема в тому, що багато рядових консерваторів, передусім молоде покоління, не готові підтримати статтю 5. Вони не розуміють усіх цих розмов про Чемберлена і 1938 рік. Для них питання стоїть так: чому наші хлопці мають ризикувати життям у далекій країні, про яку ми майже нічого не знаємо і знати не хочемо?

— Ось до чого дійшло, — пробурмотів Мак-Кінлі. Британія більше не була тією країною, якій він колись пішов служити в лавах морської піхоти.

— Чи