Читати книгу - "Наосліп, Ерін Кас"

Софія

На щастя, лікар досить приємний у спілкуванні. Він ставить питання та уважно мене слухає. Цікавиться, чим лікувалася впродовж двох днів застуди, і слухає мої легені. Потім дивиться горло, запрошує присісти за стіл. Відчиняє двері й дозволяє Олександру увійти. Чоловік мовчки заходить, сідає поряд на стілець.

— Що ж, необхідні ліки я написав, — лікар простягає аркуш паперу, і Олександр його забирає. На мій гнівний погляд взагалі не реагує. — Звичайна застуда. Тепло одягайтесь, юна леді, й дотримуйтесь рекомендацій, щоб швидше повернутися до навчання. — Всього найкращого, — дивиться на нас по черзі.

— Дякую, — підводжусь і перша йду на вихід.

— Дякую, що погодились прийняти сьогодні, — каже Саша за спиною.

— Які питання? Це моя робота, — відповідає лікар.

Вони прощаються, і чоловік виходить за мною. Йдемо мовчки, спускаємося на перший поверх. Біля шафи сама дістаю пуховик і одягаюся. Чоловік відчиняє двері та чекає, поки я закінчу застібатися. Виходимо надвір і прямуємо до автівки.

— Почекай мене в авто, я зайду до аптеки, — говорить, розблокувавши сигналізацію.

— Ні. Це ти почекай, — не витримую. — Покажи мені той список.

— Навіщо? — дістає його з кишені піджака, але мені в руки не дає.

— Це моє здоров’я, — говорю з натиском.

— Ти мені не довіряєш? — підходить ближче, майже впритул, а я роблю крок назад. Це викликає у нього здивування. Він простягає список, і я швидко пробігаюся очима по рекомендаціях лікаря.

— Мені незручно, що ти возишся зі мною, наче з маленькою, — відповідаю, не підіймаючи очей.

— Це твоє здоров’я, Софі, — повторює мої слова. — І мені зовсім не тяжко, маленька, — чую усмішку й підіймаю погляд. Це його «маленька» викликає всередині справжній шквал почуттів. Мені неймовірно приємно, коли він так мене називає, але я настільки бентежусь, що не можу вгамувати хвилювання.

— Е… Всі ці препарати не дуже потрібні. В мене є…

— Не обговорюється, — забирає у мене аркуш, і рушає до автівки. Відкриває дверцята й чекає, поки я сяду.

— Впертий, — буркаю тихо, але по його усмішці бачу, що він почув.

— Навіть не уявляєш наскільки, — говорить, коли підходжу.

Мовчки сідаю в авто, а коли зачиняються дверцята, відкидаюся на спинку сидіння. Або у мене температура, або щоки палають від присутності та двозначних слів Олександра. І найцікавіше те, що я підкорююсь йому. Навіть у такому питанні, як купівля ліків, він знає, що сказати, щоб припинити моє обурення. Не віриться, що тільки сьогодні відбулося нормальне живе спілкування. У мене таке відчуття, що ми знайомі вже декілька років. Дивує те, наскільки точно він вгадує мій настрій. Дивлюсь на спину чоловіка, що заходить до аптеки. Він так і не одягнув пальто. Не можу повірити, що помилковий дзвінок привів до всього цього. Повертається він швидко, з пакунком у руках. Ставить його на заднє сидіння й сідає за кермо.

— Доведеться особисто відповідати за твоє лікування, — говорить, а я не розумію: він жартує чи говорить серйозно.

— Я не тяжко хвора старенька бабуся. Не потрібно за мною слідкувати й годувати пігулками. Краще цукерками, — буркаю, а він сміється. Щиро та відкрито, що аж подих перехоплює. Не можу стриматись й теж усміхаюсь.

— Тепер я впізнаю ту Софію, з якою спілкувався телефоном. Тобі личить бути собою, — повертається до мене й поправляє пасмо волосся, що трохи закривало обличчя. — І в тебе не тільки гарний сміх, тобі дуже личить усмішка, — бентежить своїми словами. Я тільки кліпаю очима, бо не можу нічого сказати. — Командуй, куди їхати, — ніяк не коментує мого збентеження, заводить двигун.

Дорога додому займає зовсім мало часу. Звісно, їхати на такому автомобілі в мільйони разів приємніше, ніж маршруткою чи з татом на робочому авто. А ще я помітила, що Саша дуже уважно кермує й не перевищує швидкості, навіть трасою, де всі дозволяють собі розігнатися швидше. Це було для мене приємним відкриттям.

Коли ми під’їжджаємо до двору, на годиннику вже шоста вечора. У світлі від фар пролітають одинокі сніжинки. Олександр глушить двигун і розвертається до мене.

— Ти живеш у гарному місці. Мені колись дуже хотілося придбати ділянку й побудувати свій будинок.

— Передумав? — запитую, розглядаючи його у тьмяному світлі ліхтаря знадвору.

— Ні. Не бачу сенсу це робити, у квартирі зручніше. І я майже не буваю вдома, щоб насолоджуватися заходом сонця на своєму подвір’ї.

— Ти взагалі не відпочиваєш?

— Не будемо згадувати той випадок, — хмикає, а я все-таки згадую його перший помилковий дзвінок.

— Але це було аж восени.

— Зараз я відпочиваю за приємною розмовою.

— Це не рахується, тобі ще додому їхати, а надворі вже темно.

— Ти хвилюєшся за мене? — подив на його обличчі змушує зашарітися.

— Так, хвилююся. Це дорога, і може статися все, що завгодно.

— Це я знаю, — відповідає грубіше й відвертається до вікна. — Як ти жила до вступу в коледж? Чим займалася? Що любила? До речі, чому саме коледж?

— Стільки питань, — усміхаюсь, розгублена їх кількістю. — Я маю відповісти на всі?

— А ти гадаєш, я поставив їх просто так?

— Що ж, чому коледж, — важко зітхаю. — Тут потрібно згадати про не дуже приємний період мого життя. Тоді було байдуже куди, тому змінила свій план і вступила до коледжу. Зручне розташування, вчитися недовго, а потім можна влаштуватися на роботу.

— Тобто бажання отримати вищу освіту у тебе немає? Чому?

— Не знаю. Я ж казала, що не маю великого бажання працювати бухгалтером, тому не бачу сенсу.

— Без освіти досить складно отримати гарну роботу. Навіщо так нищити своє життя, якщо є можливість піднятися вище? От скажи мені, ти вже знаєш, де будеш проходити практику?

— Ні. Але скоро доведеться розглянути варіанти, бо вона не за горами.

— Так, Лія казала. Чому б тобі не пройти практику на нашій фірмі разом з нею?