Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

Бум-бум-бум...

Тілілі, тілі-лі...

Вамбум-бум!

— Чого це ваша Галька вулиці цурається? — запитує в Гришки той-таки вузлуватий парубок, що сидить поруч.

«Чого йому треба від мене? — дивується Гришка. — Пристав як та шевська смола!»

І він, залишаючи пальці на струнах, сміливо, як на Гришку, відказує:

— А ти сходи та й поспитай! Чого, мовляв, не зволили вийти?.. А то ще мене замість Гальки пригорнеш під вербами! — навмисне грубіянить, навмисне відповідає так Гришка, щоб додержати піївських звичаїв.

Не чути було парубкового слова; дівчата пирснули сміхом, хлопці тюкнули, зустрічаючи своїх товаришів з іншого кутка, а власник бубна зробив таких три голосних ударів, що на кутку жахнулися зо сну собаки й завалували з кінця в кінець глухої пїївської вулиці.

По-стародавньому гуляла ще піївська вулиця!..

* * *

— Сказися ти з бубном своїм! — вилаявся Василь Гандзюк.

Сидів нерухомо під яблунею і пихкав, глибоко затягаючись, цигаркою. У пальцях стримів йому ще великий недокурок, але він раптом погасив його. Бачить Василь: вийшли з хати на ґанок мати; обличчя за гіллям яблуні не видно парубкові, а тільки біліє в сизій темряві рукав материної сорочки; постояли мати, послухали парубоцького тюкання, перехрестилися й тихо пішли назад у хату.

На порозі оглянулися: ще трохи постояли і на зорі подивилися — шукали, видно, молодика... Пішли.

Василеві соромно чомусь стало за хлопців — уперше це з ним так, бо сам любив вихріти й командувати на вулиці. Добре, що не помітила його мати під яблунею, а то знову почали б, мабуть, картати словами та докорами — і за вулицю, і за непослух, і за поведінку дурну його в хаті... Справді, чого йому було скригати зубами, дверима хрьопати?..

Так, мати день у день рають у молотники йти, день у день журять йому голову безхліб’ям, наче він — Василь — сам не бачить, які в них статки?.. Ех, не знають його мати! Зовсім не знають.

Та ще й те сказати: радять йому сховатися від мобілізації.

«Тікай, сину, на степ, хай вона трохи перешумує, революція ця, а тоді знов повернешся до села... Еге, ще й хліба на зиму приробиш...»

«Говорять таке, наче маленькі», — подумав тоді Гандзюк.

Своєю охотою він і сам не збирався до війська йти, хоч багато вже дехто записався з піївчан, але йому ніяк не годиться за Денікіна битися. Все заможніші пишуться у добровільну ту армію, ну й бідних, зрозуміло, підмовляють та заохочують писатися.

А вчора приходив до нього Кирило Смолярчук, наздогад буряків казав:

«Ти в нас, Василю, перший, можна сказать, парубок у Піях... Один тільки ґандж у тебе: комуністів боїшся».

«Чого ж це я боюся їх?» — запитав його.

Смолярчук хитро так засміявся, обвів прижмуреними очима Гандзюкове подвір’я з хатою старою у вишняку і тільки на пригребиці, коло погреба заваленого, зупинив свої очі й промовив:

«Так ніззя разсуждать... Заразу треба огнем випекти, тоді порядок у нас буде! Зрозумів? До ноги треба вибить».

Промовчав Василь. Смолярчук покрутився на подвір’ї, почастував Василя папіросою, ще хотів щось, видно, сказати, але поспитав тільки, чи не вийшла б його — Василева — мати днів на два проса жати? Добре, Василь перекаже...

Аж у воротях ще раз оглянувся Кирило Смолярчук.

«Не треба вірувати трусові, — сказав. — Чого тих злиднів боятися?»

Він бачив недавно полонених коло волості — не люди, а мотлох якийсь! Ну, а в Денікіна, хай подивиться Василь, орли просто: люди, як перемиті... І знову ж таки — зодяг який дають у кавалерії, га? Його Карпо без балачок записався.

І пішов собі повагом, попихкуючи папіросою.

Усміхнувся Гандзюк, уперше подумав так:

«Іч, зараза яка! І хліб чужими руками хоче впорати, і комуну чужою кров’ю до ноги вибити, щоб хліб йому з тієї крові кращий зародив!..»

Кинув, пам’ятає, папіросу з тієї злоби, аж засичала у воді, бо саме після дощу розмова ця була.

...На селі, десь далеко, пролунав глухий постріл. І знову з тривогою відчинила сінешні двері Василева мати, знову довго стояла на ґанку і все слухала, як валували на кутку собаки.

Вона стояла тепер у чорній кохті: висока, темна тінь на білій стіні хати.

— І чого вони шастають раз у раз? — сам себе поспитав. Нічого, здається, не бояться так мати, як їхнього парубкування! Смішно Василеві: коли б можна, то за руку водили б їх туди й назад!

І похмарнів, згадавши: «Удвох, діти, ви півтори копи за день упораєте... Еге ж, півтори копи: молоді, замашні хлопці...»

Василеві з болем всотуються материні слова: «Чула, хлопці, що на степу півпуда з копи платять... І пшеницею, бо степові люди не сіють жита...»

«Умгу», — відповів був Василь за столом. І більше, пам’ятає, аж до вечора не розмовляли з приводу молотьби. Добре та гаразд знає він, до чого стосувалися ті люди степові: бояться мати мобілізації.

У рудих хмаринах виткнувся на небі кривавий серп молодика.

«Таки подивилися на нього мати — не заспали...»

Важко зітхнув і почав крутити нову цигарку.

Не піде він у молотники: хай собі як хотять уговоряють його мати, а він зарікся йти!

* * *

Ліг у саду на прив’ялий покіс трави.

Добре. Вони з Гришкою погодилися йти молотити... Хай уже дражнитимуть собак попід дворами, як на те пішло! Хай...

Гандзюк оскальнувся посмішкою:

«Боже мій, яка б то радість була матері! Але хіба вони — мати — уявляють собі молотників на степу? Тільки торбів через плечі не хватає тим молотникам!»

...Так, вони підуть поза селом, підуть рано, до схід сонця.

Один — ставний, кремезний, з широкими плечима і великими, схожими на червоні буряки, руками; сорочка на ньому товста, з гарно вишитою маніжкою, на голові сірий картуз, а в руках замашний ціп. Таким уявляє себе і таким справді є Василь; поруч нього — худий, схожий на тхора, жуплякуватий Гришка; обидва вони в пилюзі, зморені й здорожені, а стоять — в уяві Василевій — коло воріт якогось дукаря-степовика: роботи питають.

Василь навіть картуза зняв, щоб ласкавіше поздоровкатися та не таким уже гайдамакою в очі степовикові впасти; от він усміхнувся — сором’язливо, покірно, як доброї матері дитина!..

Ще й Гришку смикнув