Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю.
Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому:
Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.
В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив
Їхній онук{207}, перед ким, упокорена, низько хилилась
Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми.
Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду
Того, що й Вакх, до стін кам’яних арголідського міста
Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він —
/610/ Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,
Хоч народила його від дощу золотого{208} Даная.
Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!)
Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука
Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий,
Пам’ятну здобич, наїжену зміями голову{209}, взявши,
На шелестких через ніжне повітря проносився крилах{210}.
Понад пустелею Лівії він пролітав переможно,
Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони.
Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила,
/620/ Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя.
Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу
Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні
Здавшись вітри, — і, з етерних висот окидаючи зором
Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу.
Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив.
То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив.
День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі,
Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився,
Щоб на хвилинку спочить, поки Люцифер, вісник світанку,
/630/ Знов не покличе Зорі, а Зоря — колісниці для Сонця.
Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним
Поміж людей виділявся. Землі щонайдальші простори
Він посідав, як і море, що сонячним коням під вечір
Хвилею слалось до ніг і розжарену вісь холодило.
Безліч отар і черід, сновигаючи там по роздоллі,
Паслися вільно — межі не було, яка б їх зупиняла.
Листя лискуче дерев, зеленавим ясніючи злотом,
Там і гілки золоті, й плоди злотосяйні вкривало.
«Друже, — звернувся до нього Персей, — може, знатності роду
/640/ Ти довіряєш, то знай: від Юпітера я народився;
Може, цінуєш діла, — то й мої поцінуєш, напевно.
В тебе притулку й спочинку прошу». Пам’ятав той, одначе,
Що йому в давні часи віщувала Феміда парнаська:
«Прийде, Атланте, пора — й з твого дерева вкрадено буде
Золото, й подвигом тим Юпітера син себе вславить».
Муром високим тоді, налякавшись, Атлант золотий свій
Сад оточив і велів берегти його дужому змію;
Не підпускав до своїх володінь із чужинців нікого.
Тож і Персея жене: «Забирайся, а то не поможуть
/650/ Ті побрехеньки тобі — про подвиги й рід божественний!»
Далі вже й руки пускає у хід, наступає на нього.
Той, зволікаючи, слово ласкаве з суворим чергує.
Силою слабший — та хто взагалі б міг з Атлантом рівнятись
Силою? «Ну, коли так уже мало для тебе я важу,
Дар мій, — каже, — прийми!» І криваве обличчя Медузи
Зліва до нього простяг несподівано, сам відвернувшись.
Був, мов гора, й став горою Атлант: борода і волосся
В темні ліси перейшли, а в хребти — його плечі та руки.
Що головою було, — закруглилось верхом над хребтами;
/660/ В камінь кістяк обернувсь і, розрісшись ще більше, в безмежжя
Велет піднявсь кам'яний — так хотіли боги — і на ньому
Всіяне густо роями зірок, обіперлося небо.
Врешті, вітри позганяв Гіппотад{211} у відвічну в'язницю.
Високо в небі, скликаючи всіх до щоденної праці,
Люцифер чистий зайнявсь. Одпочивши, Персей собі знову
Крила до ніг прив’язав і, закривлений меч підіп'явши,
Жваво сандалями став розсікати прозоре повітря.
Над багатьма, які слались довкіл, промайнувши краями,
Він ефіопів народ і Кефеєві ниви {212}побачив.
/670/ Саме тоді в тім далекім краю Аммон безсердечний
За материнську вину безневинну скарав Андромеду.
Тільки-но вздрів її Абантіад{213} — до суворої скелі
Міцно за руки прикуту, — й коли б вітерець їй волосся
Не розвівав і з очей не спливали б їй сльози гарячі,
Певний би був, що це статуя з мармуру, — задивувавшись,
Весь обімлів і, з тієї краси не спускаючи ока,
Мало на скелі не впав, бо й забувся, що в нього є крила.
От, опустившись, він їй: «Не таких, не залізних, о діво,
Гідна ти пут, а таких, що закоханих пару єднають!
/680/ Як називаєшся ти і твій край, і за що тебе в путах
Тут залишили, скажи!» Якийсь час помовчала, не сміла
Дівчина — з хлопцем розмову вести, й соромливо руками
Лиця прикрила б свої, але в путах були тії руки.
Лиш на одне спромогтися могла — залилася сльозами.
Він таки далі розпитує, й от, щоб не мав підозріння,
Ніби приховує гріх, і себе вона, й край свій назвала.
Розповіла йому й те, як пишалась красою своєю
Мати, та, поки те все вона згадує, раптом об скелю
Гримнула хвиля туга, і, з безмежного зринувши моря,
/690/ Суне потвора, й киплять під грудьми її води широкі.
Зойкнула діва. Стривожені з'явою батько і мати
Стали при ній; побивається він, а вже мати — тим паче.
Тільки не поміч,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.