Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця, Ірина Кузьменко"

— Котеня, твій гнів такий же прекрасний, як і ти, — міцно тримаючи її руку, в якій вона держала шаблю, промовив у вуста.

— О, Боже, та зупиніть ви це безглуздя! — почувся крик Христі.

Тренер Авраменко та його асистент стояли на місці, як вкопані, і лише мовчки спостерігали. Містер Бейн нервово ходив туди-сюди й злісно зиркав на Дем’яна. У залі пролунав свист, і фехтувальники, ставши у коло, почали опускати шаблі донизу. Від звуків леза по підлозі утворився шум, який спонукав Дема й Міру продовжувати бій.

Міра кілька разів ухилялася, однак, пропустивши його маневр, отримала поранення в руку. Зойкнувши від болю, випустила шпагу й, тримаючись за руку, пригнулася.

— Все! Все! Досить! — злісно та голосно закричав містер Бейн й, розштовхнувши інших фехтувальників, підійшов до Міри.

— Всі геть із залу! Негайно! — крикнув тренер, і студенти, опустивши голови, почали виходити з приміщення.

Мирослава, піднявши голову, поглянула на Дем’яна. Він, опустивши шаблю, важко дихав. У його крижаних очах вона бачила своє віддзеркалення. Здавалося, що на кілька секунд зупинився весь світ. Вона не чула слова Христі й містера Бейна. На кілька хвилин відчувши емоційний зв’язок із Дем’яном, здригнулася від його внутрішнього супротиву. Хлопець на секунду заплющив очі й, розплющивши, кинув шпагу й, підійшовши, подав руку.

— О, ти диви який джентльмен, — процідила крізь зуби Христя.

— Все нормально, Христинко, — продовжуючи триматися за руку, тихо сказала Міра й поглянула на простягнуту долоню Дем’яна.

Самостійно піднявшись, додала:

— Хороший був урок. Будь-який бій не завжди може йти за правилами.

Коли Мирослава й Христина в супроводі тренера та асистента покинули зал, Бейн ще більше спохмурнішав й, підійшовши до Дем’яна, жорстоко промовив:

— Ти міг бути більш стриманим!

— Важко бути стриманим, коли відчуваєш силу чорного агату.

— Та невже? Дем’яне, твої погляди й дії говорили зовсім про інше.

Дем, зиркнувши на Крістофера, сказав:

— Ми довго шукали втрачену спадкоємицю Андервуду й нарешті її знайшли. І нею виявилася не міс Вікторія Давиденко, як ти думав раніше. Я загладжу свою провину. Дотримуємося плану.

— Угу. Плану? Поряд із цією дівчиною ти зможеш контролювати себе й не видати нас? Ти застосував магію віроломно. Тренер, його асистент та студенти поводилися, як вівці. А ти був їхнім поводирем.

— Вона наш шанс повернутися додому. І я зроблю все заради цього! Якщо ти помітив, то не всі піддалися моїй силі. Дехто пішов, а білявка ледве не зіпсувала мій план.

Дем’ян поглянув на шаблю, на вістрі леза якої була краплинка крові Мирослави.

Мирослава й Христина пішли в медкабінет. Медсестра обробила рану на руці, і, коли дівчата вже збиралися виходити, на порозі кабінету появився Дем’ян.

— Прийшов вибачитися? — не дивлячись на Дем’яна, запитала Міра.

Він, склавши руки на грудях, промовив:

— Якщо ти, звичайно, приймеш мої вибачення, я готовий загладити свою провину!

Христя голосно хмикнула й сказала:

— Вас обох можуть на кілька тижнів, у кращому випадку, дискваліфікувати від тренування. А у нас скоро змагання. Ти, — обернувшись, показала на Дем’яна пальцем, — зарозумілий нахаба.

Поглянувши на Міру, Христина додала:

— А я взагалі не можу зрозуміти, як ти, подруго, могла повестися на його провокацію.

Мирослава важко зітхнула.

— Так, молоді люди, розбиратися будете в коридорі, — сказала медсестра.

Вийшовши з кабінету, Христя навмисно штовхнула Дем’яна плечем й, озирнувшись, сказала Мірі:

— Буду чекати тебе на вулиці.

— Ну так що, приймеш мої вибачення? — склавши руки позаду, запитав Дем’ян.

Міра, поглянувши на хлопця, відповіла:

— Ні. У мене не було проблем, доки не з’явився ти.

Дем’ян, знизавши плечима, промовив:

— Якщо я став твоєю проблемою, то виріши її. Сходимо на побачення й, можливо, твої погані думки про мене зміниться.

Мирослава була шокована такою наполегливою поведінкою.

— Вже на побачення? Цікаво, а коли ми встигли стати такими… близькими?

— Якщо захочеш, то…

— Мовчи! — суворо сказала Міра й, відчувши, як щоки наливаються рум’янцем, опустила голову й, розвернувшись, пішла.

Дем’ян, дивлячись їй услід, підняв підборіддя й посміхнувся. Почувши позаду себе кроки, оглянувся. До нього підійшов Крістофер.

— Тепер твій хід, — сказав Дем’ян.

Крістофер поплескав хлопця по-плечу й промовив:

— Дам пораду: не зачаровуйся дівчиною, якщо хочеш довести наш план до кінця. У неї є сила, яка захищає, ніби щит.