Читати книгу - "Суперечлива угода, Марса Чаунік"

Посміхаючись, прямую до ліфта. За дві години моє реаліті-шоу стартує, якщо до того моменту Андрій Князевич не передумає. Пригадую, що спровокувало ту мою незаплановану появу в його офісі:

– Сабіно, доки я прикриватиму твої ляпи? – грізно карбує батько. – Набридло!

– Вибач! – винувато опускаю повіки з чітким усвідомленням, що цього разу мені моя витівка просто так не минеться.

– Що значить «вибач»? Ти хоч уявляєш чого вартувало залагодити той скандал? Невже так складно протриматися бодай останні тижні перед від'їздом без інцидентів. Твої вибрики коштують мені чималих нервів. Тому я не маю наміру й надалі пускати все на самоплин, – бачу що цього разу батько не  жартує, а злиться по-справжньому.

Пробую виправдатись, бо ту недолугу сварку в клубі розпочала не я. Тим паче не сподівалася, що молодша сестриця Ксюхи так познущається і зніме наші розбірки з Оксаною на свій ґаджет, а потім ще й запостить це неподобство в соцмережі.

І те, що після мого дзвінка та дурепа видалила свій пост, не врятувало мене від розголосу та гніву батька. Тато не завжди дослухається до моїх аргументів. Я також не завжди його чую. Конфлікт поколінь неминучий – запевняють психологи. Так і живемо – кожен у своїй шкаралупі, час від часу все-таки знаходячи компроміс.

– Тату, то сталося випадково! Не я починала, повір! – пробую тиснути на жалість, бо знаю – він мене любить. – Я виправлюся, обіцяю!

– Я знаю, що не ти затіяла ті розбірки. Однак це жодним чином не знімає з тебе відповідальність. Могла б просто промовчати, не реагуючи на її дотепи. Невже так складно? Тебе провокують, а ти ведешся, – тато на мить замовкає, смакуючи свою каву, а я задумуюся, що він стовідсотково має рацію. Картаю себе за свою недолугість. Я вчергове його підвела. Соромно. А він і далі мене добиває. – То що скажеш? 

– А що ти хочеш почути? – винувато зажурливо, за звичкою, хнюплюся. Але цього  разу це мене не рятує. 

– Сабіно, доню, ти постійно торочиш, що уже не маленька, а поводишся, як капризний підліток. Цього разу тобі все це так просто не зійде з рук. Я забираю машину. Блокую картки. Жодних нічних клубів, гулянок. І, якщо ти всерйоз хочеш мені щось довести, то у тебе з'явився шанс. Хочу впевнитись, що ти справді здатна поводитись відповідально, як доросла, – каже батько, продірявлюючи мене строгим поглядом. 

– Але ж…, – пробую заперечити, але він незворушний.

– Люба, навіть не починай, бо цього разу в мене увірвався терпець, – різко ставить горнятко з під кави на блюдце. Помічаю, як поривчасто пульсує жилка на скроні й нервово смикається його кадик. Тому більше навіть не пробую сперечатися.

–  Якщо ти наполягаєш, я згідна. Але як я маю це довести, щоб ти повірив? – серйозно задумуюсь. Я просто невезуча, а не безвідповідальна. Вічно вляпуюся в якусь халепу чи скандал через свій гострий язик. Але, як я йому це поясню? Тато ж хоче, аби я навчилася стримуватись і не лізла на рожен. Та у мене поки ніяк не виходить. 

– Все просто, – впевнено заявляє, ніби доносить до мене прописну істину. – Влаштуйся на роботу і протримайся там хоча б тиждень. І я поверну тобі всі твої привілеї, та зі спокійною душею знову відпущу на навчання до Лондона. 

– Ок, домовились! Що тут складного? – дивуюся.

–  Нічого. Але мова не про роботу офіціантки в кафе за рогом, – серйозно наголошує тато. – Це зможе кожен. Ти влаштуйся в серйозну компанію. Ну хоча б в якості помічниці, скажімо, якогось топменеджера чи комерційного, але не моїх друзів. Тоді зарахується.

– Тату, ти явно знущаєшся. Хто ж мене візьме на роботу без досвіду на таку посаду на тиждень. Навіть не всі твої друзі підуть на такі «жертви», якщо я озвучу їм термін. Ну, хіба що, аби догодити  тобі  чи мене потішити, – наводжу батькові аргументи, щоб пом'якшив умови його ультиматуму. Але з виразу його обличчя розумію, що цього разу у мене нічого не вийде. 

–  Сабіно, я ж насправді зовсім не наполягаю на роботі. Ти спокійно можеш цей тиждень провести вдома без жодних пригод, відпочиваючи. Ось головне – без пригод, зрозумій! Нагадую, у нас чудова бібліотека, кінозал, басейн. Скучно не буде, як і нічних клубів та гулянок. А подруг ти завжди можеш запрошувати в гості додому. На спілкування з друзями табу не накладаю. Так що вибір у тебе є. І він непоганий, – ну ось, тато, як завжди, дипломатичний у своїй непохитній строгості.

Але цього разу я вирішила таки спробувати вчинити інакше й довести йому, що зможу зробити неможливе – влаштуватися на роботу до того, хто мене точно не знає, як і ланцюжок моїх пригод, який шлейфом недоброї слави вперто за мною волочиться. Однак, рекомендацію у бойфренда подруги Світи все ж попросила, бо інакше ніяк.  І от що з цього вийшло.

Хто ж знав, що мені вже «поталанило» так невдало перетнутися з  самим Андрієм Князевичем. Співпало, що саме на нього я покладала надії з тим феєричним працевлаштуванням. Такий мій успішний робочий дебют тато, безсумнівно, б оцінив. А тепер я просто влаштую собі веселу забаву на тиждень… Прикольно! А ще вчора я так наполегливо діставала Світлану, щоб розвідала у свого Микити про уподобання і смаки його друга:

– Привіт, Світо! Можеш допомогти? Після вчорашнього нічного скандалу тато виставив мені ультиматум… Про деталі потеревенимо згодом. Зараз я обмежена в часі. Одним словом, я хочу дещо татові довести. Тому мені конче потрібно влаштуватися на роботу до нового кавового короля Андрія Князевича. А він, здається, товаришує з твоїм Паславським, –  з самого ранку поспіхом напосідаю на товаришку, бо тільки вона має спільну ниточку з тим мажором. 

– Та звісно ж, все що в моїх силах. Ми ж подруги. Що саме тобі потрібно – рекомендації чи інформація? – озивається Світа ще сонним голосом.

– В ідеалі все. Непогано було б розвідати його смаки, уподобання, хобі… Тобто максимум з того, що він ховає за сімома замками. Здогадуєшся? – хочу мати козир в рукаві, тому чіпляюся до подруги. Вона мені дещо завинила, то ж пора віддавати борг. Микиту вона розкрутить, не сумніваюся. Тому й прошу.