Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"

Що ж, посвідчення своє мій старий дістав. Вони прислали його без зайвих слів, і він кілька разів виїжджав. В Ам’єн, у провінцію і далі, але постійної роботи так і не знайшов. Усі його любили, і хоч коли б я зайшов до кав’ярні перед обідом, завжди з ним хтось випивав, бо мій старий не був такий скупий, як ті жокеї, які заробили перший долар на Всесвітній виставці у Сент-Луїсі у дев’ятсот четвертому. Так казав мій старий, коли хотів подразнити Джорджа Бернса. Але коней моєму старому ніхто чомусь не хотів давати. 

Ми щодня їздили з Мезона туди, де відбувалися перегони, і то були найвеселіші дні. Я зрадів, коли коні повернулися наприкінці літа з Довілля. Хоч то й значило, що більше не погуляєш у лісі, бо ми весь час їздили до Енґена, Трамбле чи Сен-Клу спостерігати за перегонами з трибун для тренерів і жокеїв. Ті веселі поїздки з усією ватагою багато чого навчили мене про перегони. 

Пам’ятаю, як ми їздили одного разу до Сен-Клу. Там відбувалися великі перегони з сімома заїздами і призом у двісті тисяч франків, фаворитом був Ксар. Ми з моїм старим пішли до загону подивитися на коней — таких я ще ніколи не бачив. Той Ксар — красивий, великий, золотаво-жовтий скакун, якому б тільки мчати уперед. Я ще ніколи такого не бачив. Його водили довкола загону, він схилив голову, а коли проходив повз мене, мені аж у животі похололо, такий він був гарний. Ніколи ще не бачив такого чудесного, стрункого, мов народженого для перегонів коня. Він обходив загін, ступаючи м’яко й обережно, рухався так легко, наче сам знав, що йому робити, не смикав, не ставав на диби і не витріщав очей, як ті коняки на аукціоні, яким чогось підсипали. Натовп був такий щільний, що я більше не побачив того коня, тільки ноги його промайнули і щось жовте; мій старий почав пробиратися крізь юрбу, а я за ним до роздягальні для жокеїв серед дерев, там теж зібрався натовп, але чоловік у котелку, який стояв коло дверей, кивнув моєму старому і ми зайшли всередину. Там було повно людей, вони сиділи, вдягалися, натягували через голову сорочки, а на ноги чоботи, було душно, тхнуло потом і маззю, а знадвору заглядали люди. 

Мій старий пройшов уперед, сів біля Джорджа Ґарднера, який натягував штани, і запитав: 

— Ну що там, Джордже? — звичайним голосом, бо нема змісту випитувати: Джордж як щось знає, то скаже, а як ні — то ні. 

— Він не виграє, — тихо сказав Джордж, нахилившись, щоб застебнути ґудзика внизу на штанах. 

— А хто ж? — запитав мій старий, нахиляючись і собі, щоб ніхто не почув. 

— Керкуббін, — відповів Джордж, — і якщо виграє, лиши пару квитків для мене. 

Мій старий сказав щось до Джорджа звичайним голосом, а той відповів жартома: 

— Ніколи не роби ставки, моя тобі порада. 

Ми вийшли звідти і пробралися через натовп до стофранкового тоталізатора. 

Але я знав, що не все так просто, бо Джордж їхав на Ксарі. По дорозі мій старий узяв жовту табличку зі ставками, і там було написано, що за Ксара дають тільки 5 до 10, за Сефізідота — 3 до 1, а за Керкуббіна — п’ятого у списку — 8 до 1. Мій старий поставив п’ять тисяч на Керкуббіна на перемогу й тисячу на призове місце, і ми обійшли трибуну, щоб піднятися сходами і знайти собі місце, з якого стежити за перегонами. 

Нас тиснули з усіх боків, спочатку вийшов чоловік у довгому сюртуку, сірому циліндрі й з батіжком у руках, а за ним один за одним повиходили коні: жокеї сиділи верхи, а конюхи, тримаючи ліворуч і праворуч вуздечки, вели їх уперед. Першим ступав той великий золотаво-жовтий кінь — Ксар. Спочатку він не здавався таким великим, аж поки в очі не впадали його довгі ноги і те, як міцно він збудований і як рухається. Ох, такого коня я ще ніколи не бачив. У сідлі сидів Джордж Ґарднер, і вони рухалися поволі за чоловіком у сірому циліндрі, який ішов, мов на цирковому манежі. Позаду Ксара, що м’яко ступав, відблискуючи жовтим на сонці, йшов випещений вороний кінь з гарною головою, на ньому їхав Томмі Арчібальд; а за вороним тягнулася вервечка ще з п’яти коней, які повільно пройшли повз трибуни й pesage[18]. Мій старий сказав, що вороного звати Керкуббін, я придивився до нього уважніше — гарний кінь, нема що казати, але з Ксаром йому не зрівнятись. 

Коли Ксар проходив повз трибуни, всі його радісно вітали, чудесний кінь. Процесія пройшла другим боком, повз pelouse[19], а тоді повернулась до нашого краю, і чоловік, що мов зійшов із циркового манежу, сказав конюхам відпустити коней одного за одним, аби вони пробігли галопом повз трибуни до старту і всі їх добре роздивились. Ледве вони добігли до старту, як прозвучав гонг, і ось вони вже по той бік поля, скачуть, збившись докупи, і огинають свій перший поворот, наче іграшкові конячки. Я спостерігав за ними через бінокль, Ксар добряче відстав, першим ішов один із гнідих. Вони повернули й промчали мимо, Ксар пас задніх, минаючи нас, а той Керкуббін плавно біг попереду. Ох, нема нічого гіршого, як вони минають тебе, а ти потім дивишся, як вони скачуть все далі й далі, все меншають і меншають, потім збиваються в купу на поворотах, а тоді вириваються на пряму, і ти ледь стримуєшся, щоб не вилаятись. Нарешті вони востаннє повернули й вийшли на пряму, а той Керкуббін вирвався далеко вперед. Усі розгубились і здивовано бурмотіли «Ксар… Ксар», а коні бігли по прямій, аж тут щось вирвалось із табуна й промчало повз мій бінокль, наче жовта блискавка з кінською головою, і всі зарепетували, мов несповна розуму: «Ксар! Ксар!». Я ще не бачив, щоб хтось так летів уперед, як Ксар, — він наздогнав Керкуббіна, який мчав так швидко, як усякий вороний, коли жокей цвьохкає його щосили батіжком; на мить вони зрівнялися голова до голови, хоч Ксар, здавалося, мчав удвічі швидше, так він далеко стрибав, витягнувши уперед голову, і стовп вони теж минули голова до голови, але коли виставили номери, першою була двійка, а це означало, що виграв Керкуббін. 

Мені було не по собі, аж трусило, нас з усіх боків затиснув натовп, який посунув униз, до таблиці, де мали написати, скільки дають за Керкуббіна. Коли я спостерігав за перегонами, то забув, скільки мій старий поставив на Керкуббіна, чесно, так страшно мені хотілось, щоб виграв Ксар. Але тепер, коли все скінчилось, приємно було, що ми виграли. 

— Гарні перегони були, правда, тату? — запитав я. 

Він глянув на мене якось дивно, зсунувши капелюха на потилицю. 

— Джордж Ґарднер умілий жокей, нема що казати, — відповів він. — Добрим майстром треба бути, щоб не