Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"

Ясне діло, що я з самого початку знав: тут щось не так. Але коли мій старий отак прямо це сказав, радість моя тут же випарувалась і я її більше так і не відчув, навіть коли на таблиці вивісили числа, коли пролунав дзвінок, що починають виплати, і коли ми побачили, що за Керкуббіна дають 67,50 до 10. Всі навколо зітхали: «Бідолашний Ксар! Бідолашний Ксар!». 

А я подумав, якби ж я був жокеєм і їхав би на ньому замість того сучого сина. Дивно було називати отак подумки Джорджа Ґарднера сучим сином, бо він завжди мені подобався, та й, крім того, він сказав нам, хто виграє, але все одно він сучий син. 

Мій старий заробив на тих перегонах мішок грошей і відтоді частіше їздив у Париж. Якщо забіг відбувався у Трамбле, товариші, вертаючись до Мезона, висаджували його в місті, і ми з ним сиділи перед «Кафе де ля Пе» й спостерігали за перехожими. Дивно було там сидіти. Мимо пропливає потік людей, то ті, то інші підходять і хочуть щось тобі продати, та я дуже любив сидіти отак зі своїм старим. Часом бувало дуже весело. До нас підходили хлопці, які торгували кумедними кроликами, що стрибали, якщо натиснути на гумову кульку; вони підходили до нас, і мій старий з ними жартував. Він говорив по-французьки майже так само, як по-англійськи, і всі ті хлопці його знали, бо жокея здалеку видно, до того ж ми завжди сиділи за тим же столиком, і вони вже звикли нас там бачити. Підходили хлопчаки, які продавали газети зі шлюбними оголошеннями, і дівчатка, які торгували гумовими яйцями, — натиснеш на таке, і звідти вистрибує півник, — а ще один старигань, схожий на хробака, який продавав листівки з Парижа, показував їх усім навколо, але ніхто, ясне діло, їх не купляв, тоді він вертався й показував, що там на споді, а там лежали всілякі непристойні листівки, і тоді люди нишпорили серед них і купували кілька. 

Ох, скільки там різних диваків бувало. Дівчата походжали, видивляючись, чи не пригостить їх хтось вечерею, вони говорили з моїм старим, він жартував із ними по-французьки, вони гладили мене по голові і йшли собі далі. Якось за сусіднім столиком сиділа американка з донькою, вони їли морозиво, я не зводив погляду з дівчинки, така вона була гарна, і усміхнувся їй, а вона мені, але нічого з того не вийшло, хоч я й кожного дня видивлявся за нею і її мамою, і вже придумав, що скажу їй, і міркував, чи дозволить мама, щоб я взяв її з собою до Отейля чи Трамбле, але більше їх так і не бачив. Та й усе одно, нічого доброго з того, мабуть, не вийшло б, тому що, пригадую, тоді мені здавалось, що найкраще заговорити з нею так: 

— Вибачте, ви не будете проти, якщо я скажу вам, хто сьогодні виграє в Енґієні? 

І, зрештою, вона б подумала, що я хочу продати їй те, що знаю, а не просто назвати переможця. 

Отак ми сиділи в «Кафе де ля Пе», мій старий і я, і кельнер крутився коло нас, як коло своїх, бо мій старий пив віскі, а воно коштувало п’ять франків, і це обіцяло йому добрі чайові, коли підрахують блюдця. Я ще ніколи не бачив, щоб мій старий стільки пив, але тепер він взагалі не їздив і, крім того, запевняв, що віскі допомагає йому скинути вагу. Але я помітив, що, хай там як, а він усе одно набирав. Він покинув свою стару ватагу з Мезона і, помоєму, любив просто сидіти на бульварі разом зі мною. Але ставки робив кожного дня. Як програвав, то вішав носа після останнього забігу, але як тільки ми добиралися до свого столика й він вихиляв першу чарчину віскі, життя знову налагоджувалося. 

Він читав «Парі-спорт», а потім, бува, зиркав на мене і питав жартома: 

— Ну де там твоя дівчина, Джо? 

Я розповів йому тоді про ту дівчину за сусіднім столиком. Я червонів, але мені подобалось, коли він так жартував. Аж якось добре ставало на душі. 

— Пильнуй, Джо, — казав він, — вона ще прийде. 

Він розпитував мене про всяку-всячину і не раз реготав, коли я відповідав щось кумедне. А потім плів різні байки. Про перегони в Єгипті і в Сент-Моріці на льоду, ще коли моя мама була жива, і про те, як під час війни вони регулярно влаштовували перегони на півдні Франції, без призів, без ставок, без публіки, просто щоб не вимерла порода. Звичайні перегони, коли жокеї щодуху періщили коней, щоб ті мчали уперед. Я міг годинами слухати свого старого, їй-богу, надто коли він уже перехилив чарку-другу. Він розповідав мені, як хлопчиськом у Кентуккі ходив на єнота, і про давні часи у Штатах, перш ніж усе там пішло шкереберть. Він казав: 

— Коли ми виграємо мішок грошей, Джо, ти повернешся до Штатів і підеш вчитися. 

— А нащо мені туди вертатися і йти вчитися, якщо там все пішло шкереберть? — питав я. 

— То інша справа, — відповідав він, гукав кельнера і платив за свою гірку блюдець, а тоді ми брали таксі до вокзалу СенЛазар і сідали на потяг до Мезона. 

Якось в Отейлі на аукціоні мій старий купив переможця перегонів за тридцять тисяч франків. Мусив трохи докинути, але врешті-решт конюшня таки продала коня і за тиждень мій старий дістав свій дозвіл і кольори. Я був гордий, як орел, їйбогу, коли мій старий став власником. Він домовився про місце в конюшні з Чарлзом Дрейком, перестав їздити до Парижа і знову почав бігати й скидати вагу, а конюхів було аж двоє — він і я. Нашого коня звали Ґілфорд, ірландець і вправний стрибун. Мій старий порахував, що коли сам його тренуватиме і сам на ньому їздитиме, то швидко відіб’є вкладене. Я всім цим пишався і думав, що Ґілфорд нічим не гірший за Ксара. Міцний жеребець, гнідий, прудкий на рівному, коли йому піддати охоти, та ще й до того всього гарний. 

Як я його обожнював, їй-богу. Першого ж разу, коли Ґілфорд брав участь у перегонах, він прийшов третім на забігу з перешкодами на дві з половиною тисячі метрів, і коли мій старий зліз з нього, весь спітнілий і щасливий, і пішов важитись, я так пишався ним, наче то були перші перегони, в яких він зайняв якесь місце. Розумієте, коли хтось довгий час не виїжджає, важко повірити, що він колись був жокеєм. Але тепер все було інакше, бо в Мілані моєму старому було начхати навіть на великі перегони — він навіть перемозі не радів, а тепер напередодні перегонів я не міг ока склепити і знав, що мій старий теж хвилюється, хоч того й не показує. Їздити на своєму коні — зовсім інша справа. 

Вдруге мій старий виїхав на Ґілфорді однієї дощової неділі в Отейлі, на перегонах із перешкодами, чотири з половиною тисячі метрів, на приз Марата. Як тільки він рушив до старту, я кинувся на трибуну спостерігати за ним із нового бінокля, якого мені подарував мій старий. Вони стартували з другого боку іподрому, і біля бар’єра щось сталося. Якась конячка в посторонках метушилась, ставала дибки і навіть ударила копитами бар’єр, але я бачив, що мій старий, у чорній куртці з білим хрестом і в чорному кашкеті,