Читати книгу - "Коли засинає ліс, Черрі"

Синмін мчить щодуху на зупинку, але пропускає перший автобус до міста. Йому хочеться проклинати самого себе за те, що не зміг заснути вчасно. З іншого боку хлопець заспокоюється тим, що день лише почався, і така незначна невдача не стане для нього перешкодою. Тому він йде до найближчого магазину, щоб там почекати до прибуття наступного автобуса. У висновку, до містечка Синмін приїжджає близько о десятій ранку — не запізно, але й не надто рано. 

Однак, як тільки люди чують хоч слово про будинок в лісі, то різко замовкають і припиняють розмову з Міном. Тому дорогу до маєтку юнак знаходить лише через години дві, завдяки перехожому, що з радістю йому допомагає. Дуже дивно... Певно, він був не місцевим. Але Синміну глибоко наплювати, бо терміни підтискають дальше нікуди. Тому під супровід дрібного дощу хлопець чалапає все вище і вище вузькою порослою стежкою. Схоже, люди не часто користуються нею. Зрештою, воно й не дивно після всіх тих подій, про які Синмін читав у численних статтях.

Він іде і йде, а старого будинку не видно й не видно. І десь глибоко в душі юнак відчуває сумніви, але захоплений авантюрист їх придушує один махом.

— Якщо це коротка дорога, то я балерина, бляха, — дощ посилюється разом із лайкою парубка, який не зупиняється ані на мить і врешті-решт розуміє, що не знає де знаходиться.

Дощ ллє як з відра, а навколо так темно, хоч око виколи. Тремтячими пальцями Мін намагається розблокувати телефон, який показує лише шістнадцяту. Десь над головою пугає сова, змушуючи напруженого хлопця здригнутися.

— Не панікуй, тільки не панікуй, — він глибоко вдихає і видихає. — Просто йди вперед. Ось так, — парубок поволі просувається вперед, незважаючи на зливу. — У лісі, лісі темному, де ходить хитрий лис, росла собі ялиночка і зайчик з нею ріс... — відома дитяча пісенька заспокоювала Синміна, але вона різко обривається, коли він зупиняється перед величним, старим, обгородженим високим парканом, будинком, який ховається за високими соснами.

Як за помахом чарівної палички дощ припиняється, залишаючи за собою лише краплі на ялинкових гілках. Нарешті Мін може спокійно видихнути, відчуваючи запах хвої та озону. Його улюблений, до слова. Проте милуватися лісом часу немає. Синміну потрібні фото фасаду, вже про внутрішні приміщення він і не думає. Парубок рішуче підходить все ближче і ближче. Зупиняючись на допустимій відстані від напіврозваленої будівлі. Мін затамовує подих, роблячи перше фото. Натискаючи на кнопку камери закоцяблими від холоду пальцями, він думає, що ще більш лякаючого і вражаючого місця не бачив за все своє недовге життя. 

Юнак так захоплюється, що не помічає, як на землю опускаються сутінки. Синмін клацає і клацає, отримуючи заворожувальні знімки величної будівлі. Фасад дому, частково зруйнований, де-не-де вже порослий плющем, який закриває деякі вікна. Але є щось у цій картині настільки привабливе, що Мін несвідомо робить крок вперед, наближаючись до будинку, який освітлює блискавка. Саме вона, разом із шумом дощу, повертає юнака до реальності, змушуючи його здригнутися.

— Оооот, чорт, — він поспішно ховає фотоапарат у чохол та в рюкзак, який мало не впускає на землю.

Під зливою ручний ліхтарик абсолютно безсилий, тому Синмін вимикає його, ховаючи до кишені. Але, мабуть, саме це посилює паніку парубка, бо він розуміє, що опинився сам, посеред лісу, без зв'язку і можливості вибратися. Бо Мін заблукав — це ясно, як білий день. Треба було слухати Кріса і не їхати самому, якщо він виживе, то обов'язково скаже про це кращому другу.

— У лісі, лісі темному, де ходить хитрий лис... — заводить стару шарманку, щоб заспокоїти себе.

— Лисів тут я вже давно не бачив, — глибокий, оксамитовий голос, що несподівано лунає за спиною, лякає парубка не на жарт. Він мало не підстрибує від жаху.

— В-ви хто?! — Синмін злякано обертається, розглядаючи незнайомця, який спокійно стоїть під дощем, сховавши руки за спиною.

Холодні краплі води потоками стікають по привабливому обличчі, й, схоже, геть не заважаючи йому. При цьому Синмін мружиться, бо світу божого не бачить через зливу. Якого біса цей чувак лякає його?!

— Я власник цього дому, — кивок у бік маєтку. — А Ви щойно проникли на приватну територію. Мало того, робили фото без мого дозволу, тому я спокійно можу подати на Вас до суду.

— Я не знав, що це чиясь власність! — хлопець перекрикує дощ, підходячи до незнайомця ближче.

— Але навіть попри це Ви зайшли так далеко, щоб знайти його, — він хитає головою, обходячи Синміна. — То ти заходиш на чай чи лише сміливий, коли треба незаконно проникати на чужу територію?

Синмін вирішує не відповідати, а послідувати за незнайомцем. Якщо обирати між смертю від диких звірів чи у теплому старому маєтку, то він без вагань обере другий варіант. Зрештою, тут падає дощ, холодно і сиро, а в домі, мабуть, тепло, і цей дивак не виглядає зловісно. 

"Звісно, Синміне, так думали всі його попередні жертви, а потім їхні тіла знаходили неподалік." — інстинкт самозбереження обережно піднімає свою голову, але парубок різко затикає цього зануду, заходячи через прочинену хвіртку на подвір'я. Коли ще йому випаде такий шанс потрапити всередину?!

Чим далі вони йдуть, тим більше Мін бачить відремонтованих частин маєтку. Так, фасад знищений, але дах перекрито в деяких прибудовах, які не видно, аж допоки не зайдеш у внутрішній двір. Він, до слова, теж виглядає доглянутим і чистим. Недалеко від входу Мін помічає невеличкий сад, і ставить помітку собі в голові, що треба буде туди піти. 

Хлопці заходять в одне з відремонтованих приміщень, де автоматично вмикається світло в довгому коридорі. Синмін здивовано піднімає брови, розглядаючи кам'яні стіни.

— Це стиль Loft? — його голос занадто гучно лунає у порожньому просторі.

— Так, — спокійно відповідає власник будинку, знімаючи із себе мокре пальто. — Але це все, що тебе цікавить, після того, як ти опинився у незнайомця вдома?