Читати книгу - "Місто без Бога, Alina Slynko"

Андрій стискав пожовклий аркуш, ніби це була єдина річ, що могла йому вказати шлях. Його пальці ковзали по зім’ятому паперу, відчуваючи тонку нерівність, залишену роками.  

"Коли світло стало непотрібним?"

Ці слова відлунювали в його думках, і що більше він про них думав, то глибше вони врізалися в його свідомість.  

Вітер підняв пил зі сходів церкви, змусив його закружляти у повітрі. Люди проходили повз, байдужі до обвітреного каменю, до темних вікон, до всього, що містило в собі спогади.  

Андрій зробив кілька кроків уперед, ніби перевіряючи, чи не відчує він тут чогось нового. Але місто мовчало.  

— Якщо шукаєш світло—просто йди, — повторив старий, не змінюючи тону.  

Але куди?  

Андрій озирнувся на місто. Воно жило власним життям, вулиці тягнулися в усі боки, не пропонуючи жодних вказівок. Але тепер він бачив його інакше—не як місце, а як щось більше.  

Чи вірив він, що щось ще залишилося?  

Він згадав слова старого. “Є ті, хто пам’ятає. Але їх менше, ніж здається.”

Його погляд ковзнув по людях, які проходили повз. Вони жили своїм життям—говорили, сміялися, сперечалися по телефону. Але жоден із них не дивився вгору.  

Щось тут було неправильним.  

Андрій зупинився перед вітриною кав’ярні. У її глибині сидів чоловік, схилений над книгою. Його пальці неквапливо перегортали сторінки, а очі залишалися уважними, зосередженими.  

Це було не схоже на випадковість.  

Андрій увійшов, повільно підійшов до столика.  

— Ви пам’ятаєте?  

Чоловік підняв голову.  

Його погляд був спокійним, але в ньому було щось більше.  

Щось знайоме.  

— Я не забував.  

Андрій сів навпроти.  

Можливо, він нарешті знайшов слід.