Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

Одночасно, десь дуже високо

— Ой.

— Що означає ой, Клото?

— Я нитку порвала.

— Знову? — мойри миттю підскочили до сестри.

— Я випадково, — винувато скривилася Клото, тримаючи в руках уривки тонкої сріблястої нитки.

— Я тобі дам випадково, — почала кип'ятитись старша мойра. — Це вже котрий раз у тебе випадково виходить?

— Не шуми, Атропос, — Лахесіс шикнула на сестру, яка почала дуже голосно кричати. — Дивись, тут ще можна зв'язати. Бачиш ось цю павутинку? — Мойра тицьнула кістлявим пальцем у ледве помітний зв'язок між урвищами нитки. — Нитка ще не до кінця порвалася.

— Клото, — суворо сказала Атропос, — ти, головне, не ворушись, а ми спробуємо зв'язати.

Сестри миттю взялися за справу, але неслухняна нитка раз у раз вискакувала з кістлявих пальців. В обох сестер вони зовсім не гнулися, і нитка могла в будь-який момент остаточно порватися.

Мойри злилися одна на одну, штовхалися і шипіли як дві старі гадюки:

— Та куди ти тягнеш?! Не так! Тут пальцем притисни, — лаялася Лахесіс.

— Сама ти тягнеш. Тримай міцніше. Та не там. Відпускай, — не відставала від сестри Атропос.

— Ай, ти мені ніготь зламала!

— А я казала, відпускай! Куди руку прибираєш? Тут ще треба закріпити.

Коли справа була, нарешті, зроблена і мойри відступили, Клото з подивом витріщилася на купу вузлів, що утворилися на місці розриву, та зламаний ніготь Лахесіс, який гордовито стирчав з середини лахміття.

Клото акуратно посмикала ніготь, але той міцно засів у вузлі.

— Сестриці, любі, а ви самі хоч зрозуміли, що зараз зробили?

На лісовій дорозі

Невигадлива пісенька широкою річкою розтікалася лісовою дорогою під веселий передзвін дзвіночків. Селяни у піднесеному настрої щосили драли горлянки, коли попереду щось майнуло.

— Тр-р-ру! — смикнув поводи візниця, і маленька кудлата конячка слухняно встала.

— Ти чого, Хвате? — запитав другий, поправляючи шапку. Від раптової зупинки вона з'їхала йому на очі.

— Та здалося, що на дорозі щось лежить. Пішли, перевіримо.

— Ну пішли, — неохоче погодився товариш, ступаючи з саней у глибокий сніг.

— Іди ж ти! — пролунало здивоване попереду. Видно, візниця виявився спритнішим і вже був перед конем.

Чоловік поквапився і, коли опинився поряд з товаришем, теж здивовано ахнув.

Серед снігової дороги, широко розкинувши руки, лежала темноволоса дівчина. Довга шуба з невідомого звіра м'яко прикривала спокусливі вигини її тіла, виставивши на огляд лише високі дивні чоботи та непокриту голову зі складною зачіскою. Точене бліде обличчя здавалося нереальним і напрочуд прекрасним на тлі незаймано-сяючого снігу.

— Зі шляхетних, — захоплено прошепотів Хват.

— А може, це, — мрійливо прохрипів селюк, — скористаємося? Коли ще такий шанс випаде?

— Здурів? — очі Хвата здивовано округлилися. — Зовсім мізки пропив, Крех? Ти на сніг глянь.

— А що сніг? Немає нічого на снігу.

— У тому й річ, що нічого, дурна твоя голова! Як вона сюди потрапила? Слідів немає.

— Е... — Крех здивовано озирнувся. Окрім їхніх власних слідів, справді довкола не було жодного сліду, навіть звірячого.

— А тепер на руки дивись, пустомеля.

Крех перевів погляд на руки дівчини, мимохіть зробив крок назад, оступився і мало не впав, але вчасно встиг схопитися за збрую конячки, від чого та фиркнула і теж трохи позадкувала.

На покритих чорним лаком довгих і гострих нігтях незнайомки, чарівно граючи гранями, красувалися кришталеві черепи.

— Відьма! — на одному подиху прокашляв Крех. — Хвате, що робитимемо?

— Ну, відьма не відьма, — важко зітхнув Хват, — а якщо вона зі шляхетних, то нехай пани самі нею й займаються. Нумо вантажити, тільки обережно — не вистачало ще, щоб вона прокинулася по дорозі.

— Хват, — жалібно простогнав Крех.

— Не скигли, до замку вже недалеко. Може, обійдеться.

Обережно поклавши дівчину на дрова і молячись усім богам, щоб відьма не прокинулася дорогою, селяни потихеньку рушили в дорогу.

Замок графа Йогана Форнскі

— Хто вона?

— Не знаю, — замисливо сказав високий статний чоловік, розглядаючи незнайомку, яка лежала на ліжку. — Хват сказав, що знайшли її на старій лісовій дорозі, коли поверталися з дровами.

— Одну? У лісі? — здивувалася жінка, з не меншою цікавістю розглядаючи дівчину.

Граф кивнув головою.

— Сказав, що навколо не було жодних слідів, а сам тремтів як осиновий лист.