Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

Безперервна трель вхідних дверей та мобільного телефону кого хочеш виведе з себе. Далі прикидатися, що я не я, і квартира не моя, не мало сенсу - нерви не витримають! Тихо бурмочучи нецензурні лайки собі під ніс, я поплелася відкривати. Хто б сумнівався! Веселеньке тріо - Свєта, Надя та Віра.

- Я ж сказала..., - договорити мені Свєта не дала.

- Я тобі теж сказала, шуруй одягайся! - уся гоп-компанія нахабно ввалилася всередину та, підхопивши мене під руки, потягла до гардероба.

- Ліза, на вечірку в честь закінчення універу тобі ніхто не дасть сидіти вдома! Прийми це та змирися. А ще краще..., - копаючись у моїх речах, міркувала Надя, - Ось, начебто, те, що потрібно, - невміло приховуючи радість, повернулася вона до Віри, - Як думаєш?

- Я. Нікуди. Не піду, - виділяючи кожне слово, я сподівалася справити грізне враження. Але, не тут-то було! Мене тупо проігнорували.

- Це підійде! - кивнула Віра на смарагдову сукню, подаровану Мартою десь місяць тому, якраз на цей вечір. Це її дарування треба було ще бачити! Сукня справді мала розкішний вигляд, мачуха, витягуючи її з пакета, обливалася слиною. А, передаючи в руки, нагадувала Вупі Голдберг у фільмі "Привид", де та віддавала чек черниці. Я, в принципі, не збиралася йти на це свято всіх студентів, але, після такого... - зіграла вроджена шкідливість. Дивуюся досі, як сукня залишилася цілою?!

Зрозуміло, змовилися, а точніше пішли на мене коаліцією!

- Ага! - підтримала Світлана, - Саме те, що потрібно. Сама одягнешся чи допомогти?

- Цікаво, як..., - мене знову неввічливо перебили.

- Розумієш, тут така річ, - так нудотно солоденько протягнула Надя, що стало зрозуміло - чекай на неприємності, - Ти ж єдина отримала червоний диплом! Так?

Уже не сумніваючись у підставі, я приречено кивнула.

- Так от! - продовжила Світлана – зрадниця, - Якщо ти не з'явишся на даному заході, то вся наша група, з тридцяти шести осіб, перенесуть насиджене місце дискваліфікації до тебе на нову та більш простору, ніж ще рік тому, квартиру. Вирішуй, сонечко! - і така солоденька посмішка.

- Сволота! - пробурмотіла я, висмикуючи сукню в Наді.

Та в боргу не залишилася:

- Ще потім спасибі скажеш, а то стала черницею! Я розумію, заради червоного диплома потрібно чимось жертвувати, але ти вже занадто! Зітхни на повні груди та насолоджуйся тепер вільним молодим життям!

- Геть навчання! - пляшка шампанського відкрилася, а за нею ще одна. Дівчата сміючись, розлили та роздали келихи.

- За початок дорослого життя! - видала тост Свєта.

- За вільний політ! - сміючись підтримала її Віра.

Вони не знали! Моє усамітнення сприймалося як цілеспрямована підготовка до червоного диплома з подальшим діагнозом - відлюдькуватість. Про людину, яка обірвала моє життя, подруги жодного разу й не чули. Тільки один раз бачили.

Минув рік. Біль притупилася, завдяки навчанню та роботі, але не зникла. І я сумнівалася, що коли-небудь зникне. Але головне, що змінилися мої цінності, я вже не чекала чогось особливого від життя, а байдуже йшла до його закінчення!

Модний клуб, куди мене потягли дівчата, пригнічував. Голосно, занадто голосно, грала музика, навколо щосили відривалася золота молодь великого міста. Безтурботні й багаті грошима батьків, вони вже в такому молодому віці були пересичені життям, що не знало поневірянь. І я вже не відчувала себе своєю серед них. Хотілося піти, але й додому не тягнуло. Подруги, втомившись мене вмовляти випити що-небудь, махнули рукою та приєдналися до загальних веселощів. У безглуздості перебивання тут своєї персони я переконалася остаточно десь через годину. З чистою совістю, що поставила галочку у відвідуванні випускного, я зібралася йти.

- І куди це ти намилилася з таким пісним виразом обличчя? - підлетів до мене захеканий після танців однокурсник Гриша, - Ходімо танцювати, а то дивишся на тебе, і плакати хочеться, хоча я й не вмію! Ти як із Христа знята.

- Не хочу!

- Гаразд! Як скажеш, тоді, може, вийдемо покурити на вулицю? А то тут задушливо! - я б ще додала - нуднувато!

- Кинула!

- І коли встигла? - здивувався він.

- Ще на першому курсі!

- Дааа..., не знав! - почухав він потилицю.

- Або, точніше, не помічав! - цього навряд чи позбудешся!

- Лізо, не занудствуй, йдемо на вулицю, я покурю, а ти постоїш за компанію.

- А без моєї участі, що не куриться? - наполягала я - бажання піти подалі від сюди чомусь збільшилося.

Замість відповіді, Гриша взяв мене за лікоть і потягнув у бік виходу. Я не пручалася, бо сама туди збиралася. Щоправда, не волоком, але все ж таки зручніше, коли тобі прокладають дорогу в гущі людської маси. Машинально переставляючи ноги і байдуже блукаючи поглядом по натовпу, я випадково вловила чоловічу фігуру зі спини. Схожість була неймовірна... Я блискавично вирвала руку і побігла за ним, грубо розштовхуючи на своєму шляху людей. Серце прискорило ритм утричі, заглушаючи музику, ніби вату у вуха засунули. Бачила лише його, все інше було незначною перешкодою!