Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наздоганяю... хапаю за лікоть, розвертаю обличчям... блакитні очі запитально дивляться на мене. Сльози, що приносять хоч якесь полегшення, зрадили вже давно. Але злість за примарну ілюзію вибухнула неабияка! І я псевдо йому вліпила оглушливий ляпас кулаком, розвернулася та побігла геть. Ось дурепа істерична, лаяла я себе.
На вулиці хлопець мене наздогнав та змусив зупинитися, схопивши за лікоть. Це, що сьогодні найпопулярніша частина тіла?!
- Я тобі обіцяв і не подзвонив? - самовпевнено запитав блакитноокий, потираючи щоку.
- Ти хоч баб своїх запам'ятовуй, козел велелюбний! - я була в сказі від примарної надії, від своєї ідіотської поведінки та свій язик вже не контролювала.
- Дура ненормальна! - огризнувся він, але все ж таки зрозумів, що отримав не за що, - А за що тоді вдарила? - грізно так вийшло в нього.
- Зіграла жіноча солідарність та ненависть до кабелів!
Блакитноокий ошаліло дивився на мене, явно сумніваючись у моєму психічному здоров'ї. Я спробувала вирватися, але він тримав міцно.
- Пусти, ідіот! - почуття самозбереження покинуло геть.
- Від ідіотки чую! - не залишився він у боргу.
- А тобі не соромно ображати дівчину? - остаточно знахабніла я.
Або блакитноокий був справжнім джентльменом, або, що ймовірніше, не захотів зв'язуватися з придуркуватою панянкою, але мене відпустив.
- Зеленки попий, істеричко! - все ж не втримався він від прощальної репліки.
Не бажаючи більше випробовувати чуже терпіння, я рвонула вперед, поламала каблук та боком розпласталася на плитці тераси. Дивно, навіть болю не відчула! Сильно ж постраждала моя нервова система від пережитих емоцій! Трохи полежавши та «позасмагавши», я, сівши на п'яту точку, почала обстежувати себе кохану. Крові немає - це добре! Сукня ціла, але забруднена - це нормально! А ось тупий наростаючий біль у лівому стегні - це вже погано.
Зайнята собою, я зовсім забула про блакитноокого. А він даремно часу не гаяв - сів переді мною навпочіпки та з цікавістю роздивлявся.
- Чого? - не надто ввічливо буркнула я.
- Ну, як? - єхидненько поцікавився він.
- Сам не бачиш?! Кайфую!
- Довго ще будеш? - усміхнувся блакитноокий.
Безглузда розмова з явним знущанням на мою адресу гарного настрою не додала. Я важко зітхнула, та, вхопившись за його, знову ж таки, чорт забирай, лікоть, спробувала підвестися, але вийшло тільки трохи піднятися. Скривившись, я приготувалася плюхнутися назад на багатостраждальне стегно, але раптом опинилася у вертикальному положенні - блакитноокий із легкістю підхопив мене за талію та поставив на ноги. Стояти на одному підборі було моторошно незручно, та й біль відчутно посилився. Чергове сумне зітхання вирвалося вже повз волю.
- Відвести додому? - невже його проняло?!
- Що б дорогою задушити без свідків? -усміхнулася я.
- Моя справа запропонувати..., - і розвернувшись, м'якою ходою поплив у бік стоянки.
- Ну й дурень! – буркнула собі під ніс та пошкандибала в інший бік.
Протрималася метрів двадцять, а потім плюхнулася на лавку біля дороги.
"Посиджу, подихаю свіжим повітрям, потім викличу таксі" - вирішила я. Час був ще не дуже пізній, але потік машин помітно згасав. У спробі уникнути спогадів, думки примусово повернулися до блакитноокого - вродливий, а точніше гарненький, щоправда, суто по-чоловічому. На вигляд років так... невизначено. Дивно: можна дати йому й двадцять із копійками - такий собі мажорчик, а можна було дати й тридцять із тими самими копійками, але зі своєю самостійністю. Невизначений тип - неможливо сказати хто? що? де? коли? абсолютно незрозуміло, що він собою являє. У пам'яті відклалася лише одна гарненька фізіономія, ну і фігура...
Від роздумів мене відірвав скрип гальм. Машина, що пролетіла було повз мене, різко загальмувала та повільно здала назад. Чорна, спортивна та явно дуже дорога, на цьому мої мізерні пізнання в автомобілях закінчилися. Чомусь я вже здогадувалася, хто це був?!
- Не передумала? - запитав він, коли плавно опустилося скло.
- Ні! - помотала я головою.
Блакитноокий зітхнув, вийшов з машини та сів поруч на лавку.
- Відійшла?
- Так! - посміхнулася я, - А ти не злишся за ляпас?
- Я й не злився!
- Чому так? - вроджена уїдливість дала про себе знати, - Дівчата такі подарунки тобі щодня роздають?
На підбурювання він не повівся.
- Я не той, кого ти очікувала побачити? Адже так?! Тому ти і вдарила мене! - м'яко запитав блакитноокий, - Так?
Замість відповіді, я стиснула щелепи. Ось тільки душевної розмови мені зараз не вистачало для повного щастя!
- Вибач, що вдарила тебе! Але не лізь туди, куди не просять! - сказала, як відрізала.
- Добре! - занадто швидко погодився він, - Я Олексій.
Та, з чарівною посмішкою, простягнув мені руку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крізь пекло, Валерія Дражинська», після закриття браузера.